Надія Красоткіна

Патріотизм
Виховна бесіда з батьками на тему «Батьки і діти»

Патріотизм… У чому він? Що стоїть за цим поняттям? У гаслах, що закликають до боротьби? Та, ні… У тому, щоб прикласти руку до грудей і співати Гімн України? Якщо це щиро, то і в цьому поруху душі також. Але патріотизм, на моє глибоке переконання, починається ще в ранньому дитинстві з великої любові, яка йде від світу, який тебе оточує, від краси, що наповнює твоє серце барвами, формами, звуками, ароматами і дотиком, від рідного слова, яке проникає глибоко в твоє серце і поїть його ласкою, теплом і любов’ю. Патріотизм — це любов до цього надзвичайно трепетного світу, до теплого вітерцю, що огортає тебе; до зоряного неба, що пригортає вночі, до тендітної квіточки, що видзвонює під вітром свою незрадливу пісеньку; до кольорової веселки в небі, до тої верби, що схилилася над ставком, і вербових котиків, які рясно забіліли на лозах над річкою навесні, до терпкого аромату полину при дорозі і медового запаху чебрецю, до білої ромашки і червоних маків, які роблять твою землю неповторною, рідною і найдорожчою у цілому світі. Це щира і незрадлива любов до свого рідного слова, до тої місцини, де ти вперше побачив світ; до найдорожчих і найрідніших людей, до маминої колискової пісеньки, до співу пташечки, до польоту метелика, до бездонного і синього-синього неба, яке покликало тебе в політ, коли ти став підростати. Патріотизм — це любов до рідної української пісні, до традицій свого народу та невичерпної творчості, до його історії, слави… Це глибинна і незрадлива любов до своєї землі. Любов ця приходить непомітно, сама по собі і кожну хвилину: то над тобою у бездонному небі пролетіли лелеки, а то задзвеніли ластівки в надвечір’ї, а онде сонце починає вставати і засвічує день, народжується світанок, а ось воно вже сідає за обрій і починає вечоріти… А навесні витикаються з-під снігу перші квіти і несуть у собі стільки радості і захоплення, що цього не можна вмістити в душі… А он на небі з’явилася хмарка і пролилась рясним дощем і все ожило, зазеленіло, піднялося і в повітрі стало чисто і дзвінко. А ось і тепле літечко співає бджолиним роєм над квітами, рясніє стиглими вишеньками, а осінь чарує казкою, новими барвами, наливається соковитими яблуками і грушами, солодкими сливками… І все це твоя земля, твоя Україна, твоя домівка, найрідніша, найкраща, своя, дорога, наймиліша серцю країна, яку ти полюбив усім своїм єством, бо тут ти народився, тут вперше сп’явся на ноги і зробив свій перший крок по вузенькій стежині у широке життя. Тут народилась твоя перша любов до світу, до краси, до природи і до людей. А хіба таке можна забути? Це те, що не минає, бо воно твоє, найкраще, найрідніше, як і мама, й тато, бабусі й дідусі, які оточили тебе своєю любов’ю. Так народжується патріотизм. Він росте в твоєму серці, в твоїй душі і ти не можеш розлучитися з цією цілющою любов’ю до всього рідного, милого, дорогого, твого… І ця краса, ця первинна любов не відпускає тебе, пригортає і тривожить душу. Вона така велика, що переповняє тебе і змушує боротися за цей край, за його майбутнє, за все, що тебе оточує, змушує боронити його, захищати, відстоювати, бо це — твоє, рідне… І в тебе до нього — величезна любов.

Патріотизм народжується в дитячому серці, не нав’язливо, а поступово з розумінням того, що ця земна краса — це твоя земля, твоя країна, твоя домівка, затишок, доброта, любов, все найкраще і найрідніше в цілому світі. А тому вона йде від батьків, які показують дитині дивосвіт — допомагають почути спів пташок навесні, дивовижні солов’їні трелі, кування зозульки; побачити перші сміливі весняні квіти; замилуватися чарівними небесними просторами; зрозуміти шепіт поля і хлібних колосочків; побачити осінні зміни в природі і неповторну красу, відчути спів рідної землі… Патріотизм іде від учителя в школі, який продовжить формувати глибинні почуття любові до рідної землі, бо покаже дітям всю чарівність і красу в картинах і в пісні, у рідному слові і в народній творчості, у дивовижних звичаях і в побуті українців, в поезії і в прозових творах, пробудить бажання творити, щоб виразити свою любов і патріотизм до рідного краю у своїй творчості.

Патріотизм іде від оточення, в якому перебуває дитина, бо вона чує мову і роздуми людей, їхнє ставлення до всього, що відбувається навколо. Але яким би не було оточення, все починається з сім’ї, від батька і матері, їхнього виховання і терплячості, їхньої любові до свого краю і до своїх дітей. То ж хочу сказати людям, які ремствують на виховання патріотизму в школі, що в школі вчитель лише продовжує розвивати і збагачувати те, що батьки вже повинні були закласти в душі дитини. А коли в дитячій душі порожньо, то що може розвинути вчитель? Так, вчитель намагається закласти, посіяти в дитячій душі доброту, любов, красу, патріотизм… А чи приживеться воно на порожньому ґрунті — це ще питання. Тому, перш ніж нарікати на школу, яка буцімто неправильно розвиває патріотизм, прогорніть сторінки свого життя і погляньте, а що кожен з вас, батьків, зробив для цього? Що кожен батько і кожна мати зробили для того, щоб ваша дитина зростала мудрою, доброю, люблячою, світлою, щирою, патріотичною, порядною?

Навчати кожну дитину простіше, бо є програма і методика, де чітко вказано, що, як, і коли треба зробити, щоб дитина набула певні знання. Та й то всі діти в одному класі, ніби, однаково слухають вчителя, однаково бачать те, що він показує, але засвоюють матеріал по-різному в силу своїх здібностей і можливостей. А от виховати кожну індивідуальність — це надзвичайно складне питання. Всі діти різні, всі виховуються в іншому середовищі і, хоч і є загальні норми поведінки, але кожен їх сприймає по-своєму, в силу своєї вихованості, яка починається ще з повитку батьками… І в кожній сім’ї одне-двоє чи й більше дітей і вони перед очима батьків цілий день, а в учителя їх понад 30! І всі з різних сімей, зі своїми навичками і іноді мають негативний вплив на дитячий колектив… То чого батьки покладаються лише на виховання у школі? Чому нічого не роблять для того, щоб саме їхні діти були взірцем? В чому винна школа? У тому, що мама з татом не навчила дитину чарівних слів ще юному віці? У тому що батьки вживають вульгарні слова, а дитина їх повторює і це вважається нормою в сім’ї? У тому, що дитина б’ється, бо так робить тато в родині? Як би вчитель у школі не старався виховати учнів і зробити всіх взірцевими, у нього нічого не вийде, бо в кожної дитини перед очима вчинки і приклад їхніх батьків. Тому перш ніж нарікати на школу, попробуйте зайнятись вихованням своїх дітей самі, у своїй сім’ї. А починати треба з себе самого, що найважче. Бо як би ви не говорили про хороші манери, а дитина повторить тільки ваші. От і все так. І слова, і манери поведінки, і вчинки дитина буде копіювати зі своїх батьків і родичів, скільки б у школі її не вчили, як треба робити, а вона повторить те, що робили тато і мама.

Так і патріотизм, як і всі інші почуття. Що не закладено в дитячій душі з самого малечку, те дуже важко прищепити потім, коли дитина підросте. Хоч, звичайно, є приклади того, що дитина вчиться доброму і на негативних прикладах, і розуміє, як не потрібно робити в житті і робить так, як треба. Але це рідкісне явище, хоч і трапляється. І тільки тоді, коли ця особистість дуже сильна і врівноважена.

А в школі вчитель навчає дітей добру, взаємоповаги, любові і товариськості, дружби і взаємодопомоги, патріотизму і рішучості — всьому найкращому. І це відбувається щодня, на кожному уроці і на кожній перерві, та в позаурочний час на бесідах, які проводить вчитель з дітьми, при індивідуальних зустрічах… Аби тільки кожне дитяче сердечко сприймало з добром те, що доносить до нього вчитель.

То ж успіхів всім вам: батькам і вчителям, вихователям і просто небайдужим людям у вашій спільній праці по вихованню дітей. Давайте прикладемо всіх зусиль, щоб наші діти в рідній Україні зростали добрими і світлими, розумними і мудрими, щирими і щедрими, уважними і небайдужими, допитливими і творчими, справжніми патріотами рідної Вітчизни. Щоб вони у своєму житті і в рідні країні зростали щасливими. Бо кого виховаємо, те й матимемо. І це в першу чергу стосується батьків, недаремно ж у народі кажуть: «Хто як дбає, так і має», «Всякий свого щастя коваль». Бо ж «Добрі діти — батькам вінець, а злі — батькам кінець».

Відгуки
Коментарі Cackle