Весна іде і хочеться радіти,
Бо стільки світла, квітів і тепла!
До школи йдуть щасливі й гарні діти,
І хочеться, щоб не було в них зла,
Щоб їхні долі цвітом розцвітали
І щастя йшло до кожного із них.
Щоб в радості й любові виростали.
Й над світом линув їх щасливий сміх.
І хочеться, щоб їх душа співала,
Пливла натхненно в сині небеса.
Щоб світ ясний дитина пізнавала
І всіх оточувало щастя і краса.
Та світ жорстокий, не завжди сміється,
Частенько в ньому сльози і печаль…
Дитину захистити не вдається,
І безпритульні діти є, на жаль.
Ростуть без мами, батька і без дому,
Без ласки, без сім’ї і без тепла.
Чому це так? Скажіть, хто винен в тому?
Чому повсюди так багато зла?
Чому собака спить в м’якій постелі,
Ну, а чиєсь дитя під ворітьми?
А злодії при владі і веселі
Красуються нахабно між людьми?
А все тому, що люди збайдужіли,
Живуть, як небудь, часто без пуття.
І голови донизу опустили.
Й проходить мимо них усе життя.
Спиваються, щоб похіть вдовольнити,
Які там діти? Голова дурна…
Ну, як же так у цьому світі жити?
І мам таких багато — не одна.
Батькам також ті діти не потрібні.
Бо чарка є, для них це — головне.
А десь по норах їхні діти бідні…
Біда і страх нікого не мине,
Залишиться рубцем у їх сердечку
І бур’янцем уже дитя росте.
А мати з батьком зовсім недалечко…
Хоча вони й не думають про те.
Не думає і влада про дитину,
Бо ж треба кошти виділить, а жаль…
Нема кому подумати й хвилину,
Що з кожним роком більша жде печаль.
Ким виростуть ці діти безпритульні,
Що для суспільства можуть принести?
Проходять дні бездумні і розгульні,
Без майбуття, без думки і мети.
А діти гинуть, бо немає ладу,
І деградують люди від питва.
А владі тій — ні спереду, ні ззаду,
В них золотом забита голова.