Була війна і землю плюндрували,
І зносили усе з лиця землі.
Та нищили, калічили, вбивали…
В страху злітали в небо журавлі,
В сирих землянках люди зимували,
А кров і сльози — ріками пливли…
Трагедії такої ще не знали —
Жили і виживали, як могли.
І воювали, йшли вперед світами
Голодні, злі й поранені були…
Замощували болота тілами,
Щоб танки там на ворога пішли…
Всього було, словами не сказати,
Сьогодні важко й вірити у те…
Той біль і ту печаль не передати,
А правда де? Питання непросте…
Але війна скінчилась, слава Богу!
І хоч скалічені, та вижили й жили…
І святкували радо Перемогу,
Хоч змучені й знедолені були…
Пройшли літа і рани заживали,
Життя ішло і діточки росли…
Та люди того зла не забували,
І часто мову про війну вели…
Та час лікує, з пам’яті стирає,
Усе колись в минуле відпливе.
От вже й боєць останній доживає,
А пам’ять лиш в історії живе.
І все б нічого, був би мир у світі,
Жили б усі без горя і біди.
Та нині, в двадцять першому столітті
Війна, як смерч, ввірвалася сюди,
На нашу землю, знову все плюндрує,
Російський ворог нищить наше все.
Людей вбиває, і, як Чорт, лютує,
І біль, та сльози в дім до нас несе.
А ми ж у тій війні були братами,
Дружили й захищали всіх грудьми.
А от сьогодні стали ворогами…
Що з вами стало? Стало що з людьми?
Землі вам, росіяни, стало мало?
Чи чорна заздрість вашу душу рве?
Що ж заграбастали ви Крим удало,
Знов предків кров на подвиги зове?
Щось дуже швидко вашу пам’ять стерло,
Та й побратимів вже давно нема…
А вас тепер на ближнього поперло,
Бо в серці залишилася пітьма.
Нам дуже жаль, що в нас такі сусіди,
Які несуть на нашу землю зло.
Від вас сьогодні горе, кров і біди…
Нам на сусідів так не повезло…