Дитину в школі легко й просто вчити.
Є зошит, дошка, книжка, вчитель є…
Усе дитина може зрозуміти
І висловити бачення своє.
Якби бажання — розум все здолає
І кожну теорему доведе.
Теорію і практику з’єднає,
До слів завжди науку підведе.
Відразу бачить, що і де правдиво,
Доцільно що і як до нього йти.
Знання наук — це справді світле диво.
Як є знання, то хоч у світ лети!
Бо маєш вже тверде переконання,
Що правильне, що хибне, що святе…
Та зовсім інша справа — виховання.
То ж це питання дуже непросте.
Тут не відразу можна зрозуміти
І передбачити куди і як іти,
Бо й треба вдаль дивитися уміти,
І відповідно ситуації вести.
Колись змовчати, а колись сказати,
Погодитись, відмовитись, бува.
Бо ж іноді не хочеться втрачати,
А деколи вже зайві всі слова.
Щось хочеться, а інше щось — потрібно…
Є муки совісті і каяття…
Пристосуватись можна відповідно,
Та ставка, зазвичай, на почуття.
А люди різні, кожен думку має,
Хоч правила завжди для всіх одні.
Та хтось в одну хвилину все втрачає,
Комусь пориви вдячності смішні.
Один спішить залагодити справу,
А інший хоче зруйнувати все…
Комусь, напевно, й жити не цікаво,
Його вже просто течія несе.
То ж виховання — це велике діло:
Важке, відповідальне, непросте.
До нього треба підійти уміло,
Щоб потім вже не жалкувать про те,
Що щось не доробив, не встиг сказати,
Не пояснив чи не віддав тепло.
Про виховання треба змалку дбати,
Щоб потім вже запізно не було.