Колись батьки боялись за дитину,
Щоб гіршою за людських не була.
Тож пестили кровиночку єдину,
Боялися, щоб не зробило зла.
А як багато діток у родині,
То кожному несли любов свою.
Щоб не було в душі дітей гордині,
Щоб чесні й дружні, і в однім строю,
Один одного вміли захистити,
Щоб виховані, мудрі всі були.
І ласкою, й теплом могли зігріти,
І по життю хорошими ішли.
І щоб уміли добре працювати,
А не ішли болотом навмання.
Щоб вміли і любити, і кохати,
І мали в голові своїй знання,
А в серці доброту, тепло і ласку,
Повагу до людей свою несли.
І пізнавали світ, неначе казку,
Та чесними й достойними були.
Й були такими українські діти,
Уміли все зробити, все могли.
По правді, з добротою вміли жити,
Надійними і мудрими були.
Уміли словом всіх переконати,
А як війна, то сміло в бій ішли.
Знання найкращі всі хотіли мати,
Тому й науку вгору підняли.
Бо їх батьки виховували, вчили,
Тлумачили їм істини прості,
Тримали в строгості, бо всіх любили,
Боялись, щоб не плентались в хвості.
І вольностей синам не дозволяли,
І доньки під контролем в них були.
Великі й дружні, гарні сім’ї мали,
Ну, а батьки і мами — не пили…
А працювали і дітей ростили,
І хоч не в золоті були, та в чистоті.
А головне — дітей вони любили,
Вкладали в голови думки прості,
Що головне — це голова і вміння,
Любов у серці, мудрість, доброта.
Повага до людей, а ще терпіння,
І світла мрія, людяність проста.
То ж і тепер це все не застаріло.
Дітей виховуйте в любові і теплі,
Але і в строгості тримайте сміло,
То вийдуть з них і люди на Землі.