Надія Красоткіна

З собою все не забереш

Ніщо не вічне на святій Землі,
Усе кудись відходить, все минає…
Летять у світлім небі журавлі,
Співає птах, коли весна заграє.
Весна прийде і радість принесе,
Набрякне небо світлими дощами…
Земля розквітне, заясніє все
І заспіває соловей над нами.
І знову гарне літо припече,
Плоди нам подарує соковиті,
А потім і воно кудись втече,
Залишить спомин про волошки в житі.
І прийде осінь світла й золота,
Зігріє ніжно серце промінцями.
Та золотіє осінь не з проста,
Бо задощить і засніжить над нами….
Отак й життя всі стадії пройде
І треба буде в небо відлітати…
До рубежу усіх нас приведе
І як прожив — пора відповідати.
Що доброго зробив у цім житті,
Чи гріб під себе все матеріальне…
Чи ти кохав, чи повз на животі,
Чи через гріш сприймав життя реальне…
Прийде пора і станеш на краю,
А що з собою можеш ти забрати:
Багатство, гроші, дім свій у гаю,
Чи золото, що тяг завжди до хати?
Анічогісінько, як голий в світ прийшов,
Так й підеш голий — це закон природи.
Для чого жив і труднощі боров,
Брехав і крав, та мав винагороди?
Ой, щось не так тепер живемо ми,
В нас щось не те в пріоритеті стало.
Зробились збайдужілими людьми —
Усе в нас є, але всього нам мало.
Чи ж не пора змінити хід життя,
Добро творити, мріяти, любити,
Кохати аж до самозабуття,
В гармонії із цілим світом жити…
І в пам’яті це щастя зберегти,
І промінцем чарівним всім світити.
З любов’ю й миром в вічність відійти
І добру пам’ять по собі лишити…

Відгуки

Коментарі Cackle