Ми хочемо, щоб нас завжди любили,
Щоб з нами гарно й затишно було.
Улесливі слова, щоб говорили
Та дарували ласку і тепло.

Щоб забаганкам нашим потакали,
Не сперечались, а як ми жили.
І оду слави нам завжди співали,
А ми б над головою німб несли.

Щоб тільки так, як ми усе робили,
І мислили, щоб тільки так, як ми.
І, наче Данко, променем світили
Й були святими, добрими людьми.

Але, на жаль, в житті так не буває,
Бо люди дуже різні на землі.
І пісню всяк по-своєму співає,
Хтось йде до світла, хтось живе в імлі.

І, мабуть, ми того не заслужили,
Щоб перед нами повзати могли.
Бо й ми не завжди сонечком світили
Та іноді неправильно жили.

Частенько й ми у темряві блукали,
Хотіли йти крізь гори навпрошки.
Не все уміли і не все приймали
Й не подали в скрутні часи руки

Тому хто дуже прагнув допомоги.
Та й слово тепле не сказали ми.
У кожного свої стежки-дороги,
То ж голову руками обійми

Й подумай часом, чи не забагато
Ти хочеш для коханого себе.
Життя на цій землі і так, мов свято,
А над тобою небо голубе.

А над тобою сонечко сміється,
Дарує ласку і тепло згори.
Бо ти людина і лише здається,
Що ти повинен мати ці дари.

Ти сам в житті повинен заслужити,
Людську любов, турботу і тепло.
Своє життя повинен так прожити,
Щоб поруч тебе легко всім було.

Тому не жди нічого і ніколи.
Найбільша мудрість є у простоті.
Бо кращої в житті немає школи,
Як труднощі долати на путі.