Надія Красоткіна

Народ збіднів душею

Народ збіднів душею — це страшніше,
Ніж те, що злидні обступили нас.
Душа багатша в нас була раніше,
Та підкосив нас побут, чвари, час…
І те глибоко рабське поклоніння
Перед російським, нам завжди чужим…
І за багатством заздрісне гоніння,
Що губить душу літнім й молодим.
Самі собою бути перестали,
А бути хочемо похожі на чужих.
Все рідне на чуже ми проміняли,
Що ж доброго, скажіть, взяли від них?
Облуду, заздрість стали переймати,
Неробство, п’янство і розгардіяш…
А почали все рідне забувати
І несемо в душі страшний багаж.
А головне, забули рідну мову,
А ми ж без неї — зграя, не народ.
Забули пісню ніжну, світанкову,
Шукаємо доступних насолод.
І ведемо себе не так, як треба,
Своє, найкраще розгубили вщент.
А в молитвах звертаємось до неба,
Щоб повернулось щастячко в момент.
А Бог не хоче зрадників почути,
Йому набридло скиглення і писк.
Людьми достойними потрібно бути
І мати колоритний шарм і блиск.
Ми ж українці! Й ними треба бути,
Над нами неба чарівна блакить.
Не маєм права ми історію забути,
Що втратили — нам треба відновить.
І жити в злагоді із власною душею,
Творити, працювати день і ніч.
І спілкуватись мовою своєю
Та бути гордими… Ось в чому річ.

Відгуки
Коментарі Cackle