А на вікні хай свічечка горить,
Як згадка про минуле лихоліття.
Воно і досі нам пече й болить,
Хоч двадцять перше на дворі століття…
А пам’ять не вмирає, а живе,
Наповнюється серденько думками.
І біль здалека до душі пливе
Й шумить, щемить, співає колосками,
Що їх забрали іроди в дітей,
Й на чорноземах голодом морили.
Земля наповнилась мільйонами смертей,
Повсюди мертві села і могили…
Чому, за що вмирав тоді народ?
За що невинні діти помирали?
За те, щоб веселивсь московський зброд?
Людей без зернятка серед степів лишали…
Голодна смерть, а гіршого й нема,
І не буває гіршого нічого,
Як голо всюди, пустка і зима,
Нема просити помочі ні в кого.
Бо всюди скалять зуби москалі,
Жирують на людській біді, прокляті…
А люди мруть у кожному селі,
Хоч до роботи всі були завзяті…
То ж голод убиває всіх підряд
І люди падають на мокрий сніг снопами…
Вже не врятує задубілий сад,
І сумно плачуть верби над ставками.
Тож пам’ять вічно хай живе у нас,
У кожнім серці хай свіча палає.
Як ворог нищив голодом в той час
І зараз нашу душу розтинає,
І рідну землю на шматочки рве,
І вільний, мирний мій народ вбиває…
То ж пам’ять вічно хай в серцях живе
І ворога ніколи не прощає…