Невже ж то, люди, стало вам байдуже,
Що нашу мову топчуть, як сміття?
Чи ви й самі вже ставитесь не дуже
До тих святинь, які дало життя…

Що вам самим уже на все начхати,
На волю та історію свою.
Й не хоче серце вже протестувати,
І не згадає тих, хто ліг в бою

За світлу волю і свою країну,
За щире слово і усе святе,
За рідну землю, пісню солов’їну,
За хліб насущний, що його їсте…

О! Люди, українці, схаменіться
І не топчіть в багно самі себе.
Прокиньтеся від сплячки, подивіться,
Над вами наше небо голубе,

Ви живете на тій землі-святині,
В яку діди і прадіди лягли.
А їхня слава й дума і понині
Звучить над краєм… Як же ви могли?

Не дайте вашим душам збайдужіти,
Прокиньтеся, як квіти навесні…
Нам, українцям, личить вільно жити,
Плекати рідну мову і пісні.