Ніхто не забутий, ніщо не забуто…
Та ні… Все забуто, лишились слова…
Бо те, що є зараз не можна збагнути.
Від дум і тривог кругом йде голова.
Війна Вітчизняна жорстока, кривава
Косила народи, дорослих, дітей…
Про подвиг звитяжний розносилась слава,
Про долі страшні й дивовижні в людей.
Здавалось, такого не може вже бути,
Бо люди крізь пекло криваве пройшли.
Як можна це зрадити? Як це забути?
Та люди забули і знов почали
Криваву війну. І лунають гармати,
Здригається світ і палає, й дрижить…
Від горя і сліз задихається мати,
І кров в Україні рікою біжить.
Колись ми фашистів з землі проганяли…
Чому ж ви забули, російські кати,
Як ми разом з вами в окопах стояли,
Тоді ми були, наче рідні брати.
Та все ви забули і йдете війною
На нас, наче та здичавіла орда.
Чи очі закриті у вас пеленою?
Чи пам’ять погасла? Чи інша біда?
Ніщо не забуто? Це прикро писати,
Бо все ви забули, усе, що було…
І ви в Україну прийшли воювати,
Вбивати і нищити, сіяти зло.
Ви гірше фашистів, ви підлі й брехливі,
Підступні й безпам’ятні, люті кати.
Ви танками нищите хлібнії ниви…
Ви втратили совість. Ви нам — не брати.