Був вихідний, уже останній,
Та й скільки тих щасливих днів,
Щоб в сонці, радості, купанні
Ти провести його зумів!
Мені ж, повірте, як на зло,
Усі три зміни не везло.
Як вихідний, так дощ іде —
І не сховатися ніде,
І не поїдеш знов нікуди,
Бо засміють і кури й люди.
Тому-то я на день останній
Надію мала й сподівання,
Що мрія здійсниться моя
І добре відпочину я.
Спочинок заключався в тому,
Що я піду-таки із дому,
Навколо Світязя пройдуся,
Нехай я, навіть, притомлюся,
А все ж побачу ту красу
І в свому серці пронесу.
Я без краси не можу жити,
Та й що там довго говорити,
Себе, таки, я добре знаю,
Повсюди я красу шукаю.
А так, як я не із сміливих,
Сказати правду, — з полохливих,
Сама не зважилась ходити,
Хотіла когось вговорити,
Щоб разом йти в таку дорогу,
І радість, страх, а чи тривогу
Ділити порівну на всіх,
А також воду, хліб і сміх.
Отож я довго всіх просила —
На те пішла духовна сила,
І погоди́вся Владислав —
Сам бог мені його прислав.
Була безмежно рада я,
Що склалась доля так моя.
Та в нього все ж були вагання,
Невпевненість і коливання,
Він не хотів і все вагався,
І відтягти той день старався,
І все причин шукав лукаво
(Йому зі мною не цікаво)
Бо й розділя безмежно нас
Четвертий вимір — тобто час.
І хоч споріднені в нас душі,
Я знала це, признатись мушу,
Та час нас розділя безжально
І так мені було печально,
Що я вже більше не просила,
Сама собі іти рішила.
Напередодні вихідного
Я не підходила до нього
І так, лягла я без надії,
Що ще колись здійсняться мрії.
Проспала ніч і ось на ранок
Заглянув у вікно світанок.
В росі ранковій вмилось сонце,
Всміхнулося в моє віконце,
Мене тихенько привітало
І на душі так ясно стало,
Так легко, просто і привітно,
Ненече сад в душі розквітнув.
І я, щоб більше не вагатись,
Пішла на озеро купатись.
І від води — бадьорість, сила
Мене на крилах підхопила.
Я плавала собі, пірнала,
Та хмара сонце заховала.
Недовго довелось радіти,
Бо почало уже гриміти,
Із хмари дощ став накрапати
І довелось мені тікати.
І холодно чогось так стало,
Що я лягла під одіяло.
А дощик ллється проливний —
Оце мій знову вихідний...
А от і сонечко моє —
Це бог на світі точно є.
І Владислав прийшов спитати,
Коли ми будемо рушати.
Я на підйом легка людина —
Мені на збір одна хвилина,
Я тільки — раз і до порога,
Мені, аби була дорога.
І ось ми рушили в похід —
Пройти по озеру в обхід.
Дорога легкою була:
По лісу трохи нас вела,
А потім трохи по бруківці
Ми йшли неначе ті мисливці —
Старались легко наступати,
Щоб ноги геть не розбивати
Старались стежечку знайти —
По стежці-тріпці легше йти.
Обабіч стежки ліс розрісся,
За лісом аж село Залісся.
Дороги всі туди вели
Звичайно, й ми туди прийшли.
Та й ноша в нас була легка,
Якась там банка молока,
І бутербродика ще мали,
Аби в дорозі не охляли.
Дорога вправо пролягла,
Нас за собою повела.
І з радістю по ній йдемо
Та направляємось в Пульмо.
Калина рясно червоніє,
А літнє сонце душу гріє,
Трава зелена, як годиться,
А в ній великі печериці
Біліють шляпками з трави
І ніби просяться «зірви».
Звичайно, ми б грибів зібрали,
Якби мету такую мали.
Та ми дивились на красу,
Збивали з листячка росу
І стежечку в траві шукали,
По ній до озера попали.
І Пулемецьке також чудо
На озері зовсім безлюдно,
Навколо нього теж ліси
Всі таємничої краси.
Із вітром очерет шепоче
І хвилька з хвилькою плюскоче,
З пісочком білим гомонить,
Лелека здалеку стоїть.
А скільки сонечок, стривайте,
Хоч пригоршнями їх збирайте,
Що є їх стільки, ми не знали,
Та, жаль, не сфотографували.
Ну, як тут виразить словами
Оту красу під небесами,
Природи велич, дивосвіт
Що нас вражає стільки літ
І душі сповнює добром.
І нам судилося обом
У цьому дивнім світи жити
І по його стежках ходити,
Щоб, може, теж добрішим стати
І щедро іншим передати
Свою любов до цього краю,
Своє тепло душі?.. Не знаю...
Вже сонце вище піднімалось,
Село велике починалось.
А біля кожної хатини
Ростуть собі кущі калини.
Будиночки, як у віночках,
Бо є калина у садочках.
Синіти сливи починали
І яблука вже достигали.
А далі так усе було:
Ми вийшли в поле за село,
Бо все побачити хотіли:
Пшениці щось нам шепотіли,
Ми поруч з полем простували,
Жита голівками кивали,
Волошки синіми квітками
Вітались задушевно з нами.
І ми також усіх вітали.
Пташки нам весело співали,
Метелик радісно літав.
І крильцями нас обдував.
І угорі синіло небо
У світі все було як треба.
Так ми до Свитязя добрались
І на горбочку повсідались.
І не тому, що притомились,
Звідтіль на острів ми дивились,
Раділи сонцю і вітрам,
Хотілось жити просто нам.
Вздовж берега ми потім йшли,
Ожину там собі знайшли.
Було так гарно всюди, тихо,
Та приключилось з нами лихо.
Зайшли в тупик ми, у болото,
І вийта враз була охота,
Але ж дороги то не знали
І по болоту крокували,
На краєвиди всі дивились,
Поки украй не заблудились.
Біда, нема кого спитатись,
І мусили назад вертатись.
По купинах ми, молодці,
Стрибали гарно, як зайці.
І вийшли геть уздовж каналу,
(Що це канал, ми потім взнали).
Поки болото ми місили
Нас рясно дощики кропили.
Над озером вже десь блискало,
Лило дощем і громихало,
А нас, на щастя, обминуло
І тільки трошки так крапнуло.
І знову тепло, знов жара.
Була обідати пора.
На березі ми знов присіли,
Усе, що мали, все поїли.
Ще трохи повідпочивали
І далі знов помандрували.
А озеро усе мінялось,
Воно то злилось, то сміялось.
Воно то голубим ставало,
То білий гребінь піднімало,
Синіло, аж до чорноти
І сердилось до хрипоти.
То враз із хмарою зливалось,
Мов сіра хмара в нім купалась.
То знов світліло-голубіло,
А то чогось позеленіло,
Вода зеленою в нім стала,
Високу хвилю піднімала.
Гроза велика йшла сюди.
А ми дійшли вже до Гряди.
А там у будці заховались,
Бо трохи теж грози боялись.
Гроза минула стороною.
Дорогою ми грунтовою
Пішли й пішли уздовж Гряди,
Більш не верталися туди.
Повз літні дачі та будинки
Ми крокували без зупинки.
Йшли по дорозі та сміялись,
Аж поки врешті догадались,
Що по дорозі йти нам нащо,
По пляжу набагато краще.
І от по пляжу вже йдемо,
Говоримо, то мовчимо.
Але, як гойдалки попались,
То ми на них і повсідались.
І тут (нема де правди діти)
Сміялися неначе діти.
І так високо підлітали,
Що трохи серце калатало.
(Якби ще гойдалки попались,
Я все одно б на них каталась).
Бо дуже я люблю кататись,
Радіти, весело сміятись.
Ми знов на озеро дивились,
Воно від сонечка іскрилось.
І світли зайчики сміялись
У срібних хвилечках купались.
І радість гралася у ньому —
У Свитязі, у голубому.
І нам здавалося тоді,
Що ми у сонячній воді.
Вода іскрилася і грала,
І щирим золотом блищала.
І ми дивились, дивувались,
Як дивно все навкруг мінялось.
Яке це озеро чудове,
Живе, величне і казкове.
І все навкруг — жива краса:
Вода, земля і небеса,
Трава зелена, сонце, жито,
І зайчик сонячний, і літо.
І від краси, від цього чуда
Не відірватись просто, люди.
Стояти б вік і чудуватись,
Та треба йти уже, збиратись.
Став накрапати дощ зненацька.
Ми на шляху були до Шацька.
Ішли собі, пісні співали,
То під березою стояли.
Хотіли дощ перечекати —
Він не бажав переставати.
І ми, хоча й не дуже смілі,
Рішили йти таки до цілі.
Пройшли дорогу вже чималу,
Нас в Шацьку сонечко чекало
І весело нам усміхалось,
І нам приємним все здавалось.
Там поблукати мали змогу
По магазинах і в дорогу
Води купити ще змогли
Та по дорозі й розпили.
І вже дорогою додому
Не відчували майже втому.
Супутник мій, зачувши хату,
Став, навіть, в темпі прибавляти.
Останніх, мабуть, три версти
Готовий риссю був пройти.
А я його все зупиняла
І бігти просто не пускала.
А біля лісу по дорозі
Ми зупинилися в тривозі.
За лісом щось гуло й співало,
Воно нас заінтригувало.
І ми рішили не баритись,
А зразу добре роздивитись.
І, по можливості, спитати,
Що б то могло отак співати.
І, не спиняючись ніде,
Пішли дивитись, що гуде.
(Ми думали, що НЛО,
А там нічого не було)
І вийшли з лісу до канави,
А там немає переправи,
Таке якесь антенне поле,
Ми ще не бачили ніколи.
Про поле це ми теж не знали,
Вже потім люди нам сказали.
Якісь покручені дроти,
Що ні проїхать, ні пройти.
І все гудуть, немов джмелі,
І ще колодязі в землі.
Ми довго там не забарились,
Ще трохи, може, подивились,
І знов пішли, бо сутеніло,
А нам додому вже кортіло.
Додом рукою нам подати
І чути ріднії пенати.
І музика на всю лунає —
На дискотеку всіх скликає.
А ми до озера швиденько —
Скупалися у нім хутенько,
Вода прибавила нам сили
І ми до табору ступили.
Дванадцять ми годин блукали,
Що нас чекало, ми не знали.
Але в нас настрій був прекрасний:
Веселий, світлий, добрий, ясний.