Ми рідне все своє позабували,
Патріотизм лишився у казках.
Все краще, розгубили, поховали…
Нас переслідує тваринний страх…
А раптом в нас пізнають українця,
То ж засміють, на кпини піднімуть.
Стидом наллємось аж по самі вінця,
Ще й націоналістом наречуть…
Ні-ні! Ми по-новому станем жити,
Від українського нам треба відректись.
І краще суржиком почати говорити..
А звичаї? Та нащо нам здались…
Ну, що традиції, культура, мова —
Таке прадавнє, несучасне все…
Але заждіть — це ж нації основа,
З минулого у майбуття несе!
То як же нам історію забути,
Що предками здобута у боях?
Нам треба все на місце повернути,
Інакше нас чекає повний крах.
Та всюди мову окупантів чути,
А рідна щось принишкла, не звучить.
Та як це можна, щоб своє забути
Й рабом безликим в Україні жить?
Залежність рабська, боязнь і покора
Скували душі і вселили страх.
І вийшла не людина, а потвора,
Що без коріння на усіх вітрах...
Й летить куди попало за вітрами,
Без сонечка в душі своїй летить.
А на своїй землі лишила шрами,
Що дивляться з тривогою в блакить.
Діди ж колись цю землю засівали,
І українцями були у всіх віках.
Та вільну пісню радісно співали,
За рідну землю гинули в боях.
А зараз з неї вирване коріння,
І мова, й пісня рідко тут звучать…
Коли ж прийде до тебе воскресіння
О, земле рідна, сил нема мовчать…