Надія Красоткіна

Про заздрість

О, заздрість, заздрість! В неї чорні крила.
Вона у саме серце залітає.
Мільйони люду й більше погубила
І меж огидне почуття не має.
Оселиться у серці й роз’їдає,
Собою вже душа не володіє.
Заграбати під себе все бажає,
Лише добра робити не уміє,
Та і не хоче, навіть і не прагне,
А хоче, щоб добро у дім лилося.
То ж при нагоді все під себе тягне…
(Та хоч би жалкувати не прийшлося…)
Лежить собі й від заздрощів німіє.
Не хоче навіть пальцем ворухнути.
Душа від ліні ледве животіє,
Та має в неї все на світі бути,
Бо в інших є: в сусідів, у родини…
Добробут, гарна хата і у хаті,
Хороші діти, радість і машини,
Вони щасливі і такі багаті…
А тут нічого, лише заздрість чорна,
Що серце точить і без бритви ріже.
Бо ж у сусіда жіночка проворна,
Там чисто і наварено все свіже.
Лежить людина й просто скаженіє.
Чому ж це щастя й радість оминає?
Від заздрощів вже й мислити не вміє,
А щось робити — просто не бажає.

Відгуки

Social comments Cackle