Одні врятують кошеня з пожежі,
А інші ні за що людину вб’ють…
Людське свавілля? Але є ті межі,
Що звіром, катом стати не дають.
Здається, що одні і другі — люди,
Жили у сім’ях, вчилися, росли…
Добро і радість бачили повсюди,
Та до добра самі не дотягли.
Чого ж то так? Усі такі набожні,
До церкви йдуть і хрестяться усі.
А душі і серця у них порожні,
О, Господи, ти є на Небесі?
Вони метрові свічі ставлять в храмі,
Та святості у їх серцях нема.
Про заповіді чули, але самі
Їх не виконують, в душі пітьма.
Зате великі гроші роблять справу,
Залагодять убивство і розбій.
Людці ще й усміхаються лукаво,
Оскал кривий показуючи свій.
Чи ж є ті сили, щоб оце спинити,
За гріх розплата, щоб завжди прийшла.
Щоб праведно у світі стали жити
І смертних позбулись гріхів і зла.
Як глянеш в свято — всі ідуть до Бога,
Поклони б’ють, і праведні такі…
А в багатьох слизька й крива дорога,
Лукаві душі, темні і липкі.
Одні врятують кошеня з пожежі,
Для інших навіть люди, як сміття…
Гординя їхня, як захмарні вежі,
Нема ні співчуття, ні каяття.
Задумайтесь, доки не пізно, люди,
І принесіть до Бога каяття.
Покайтеся, бо так завжди не буде,
Як час спливе, не буде вороття…