До мене доленька прихильною була,
Бо я купалась в променях тепла
Й любові, що ішла від мами й тата
І щастя у моїм житті було багато.
Я в повоєнний, трудний час росла,
Було багато у житті добра і зла,
Та ми якось ділитися уміли
Останнім пиріжком, що самі їли.
І друзів в кожного із нас в житті багато,
І на душі у нас було частіше свято.
Жили всі бідно, та про це й не знали,
Бо тішилися тим в житті, що мали.
Але ми вміли бачити земну красу,
Я й досі зацікавленість несу
До цього світу, до краси земної,
До слова рідного і пісні осяйної…
І хочеться тепер схилитися мені
Перед людьми, що впали у борні
У другій світовій… А там лягло багато,
А сотні тисяч — без рідні, без хати,
Без тата й мами діти сиротіли,
І матері без діточок сивіли.
Яке це справді горе, як іде війна,
Тоді у цілім світі править Сатана,
А всюди стогін, руйнування, біль і жах,
І ненависть клубочиться в серцях…
Та люди страх й біду, усе пережили,
Вставали з попелу, як вміли, як могли,
Щоб більш не знати горя і війни,
А йти до миру, щастя й до весни…
Ми сподівалися, що так воно і буде
Й не будуть більше воювати люди.
Прогрес і розвиток сягнув аж до небес!
І стільки в цьому світові чудес…
А люди знов затіяли страшну війну…
За що? Для чого? Ні, я не збагну…
Бо хочу миру, щастя, радості, любові
І доброти, і ласки в кожнім слові…
Бо нам життя дано всього лиш раз…
Ох, люди, люди… Зупинитись час.
То ж в синь небесну очі підведіть
І доброти з тієї синяви візьміть.
Від сонця, від ясного промінця
Тепло і світло поселіть в серця.
Й живіть у мирі, щасті й у теплі
На цій святій і чарівній Землі.