Я думаю собі, як далі жити?
Бо вже нависло над народом зло:
Війну ніхто не хоче зупинити,
«Верхівка» прагне, щоб і так було.
Ліси вирубують, немов оскаженілі,
І землю нищать, все собі гребуть.
Стоять заводи-пустки спорожнілі,
Й стежки сьогодні в нікуди ведуть.
Ну, хто при владі — в тих палаци й замки
І двір такий — за день не обійти.
А от народові лишилися уламки…
Й дороги — ні проїхать, ні пройти…
Все прогресивне нищать неупинно,
Найкраще все іде у небуття.
І на душі незатишно, полинно
Від того, що таке у нас життя…
І ти не можеш щось отут змінити,
Бо ти піщинка на своїй землі.
Та полум’я душі — не загасити!
Майбутнє ж поколінь тепер в імлі…
Хтось їде батраком в чужі країни,
Хтось нидіє у бідності й багні…
І вже нема майбутнього в людини…
То ж дуже сумно й боляче мені.
Та крик душі ніхто тепер не чує,
Бо він для них, мов комариний писк.
Бо всяк свою імперію будує,
Їх вабить злота і брильянтів блиск.
І що їм люди? Нащо їм ті діти,
І той народ, що прагне висоти?
А їх же треба лікувати, вчити,
Якусь роботу кожному знайти…
Тому увагу краще не звертати,
Хай вимруть і зійдуть з лиця землі.
Злочинці хочуть нині процвітати,
Свій бал справляти в радості й теплі…
І процвітають, поки люд бідує,
Живуть у задоволення своє.
Ніхто біду не бачить і не чує.
Що ж, світ такий, що кожному своє…