Сонце грає в блакиті,
Вітерець повіває.
Линуть роки прожиті,
Все проходить, минає
Нові весни сміються
Молодими квітками.
І пісні нові ллються
Гомінкими струмками.

Від тепла і від світла
Вся Земля оживає.
Теплий промінь в віконце
У моє заглядає.
П’ять десятків прожито,
Чи то може здалося?
Але бабине літо
Густо в коси вплелося.

П’ять десятків — чимало...
І коли відшуміли?
Нас життя засмоктало?
Чи то ми постаріли?
Та душа стрепенеться,
Як пташки заспівають.
І нараз нам до серця.
Юні весни вертають.

Бо ще сонце в зеніті —
Це лише половина!
Ще у повному цвіті
І у силі людина!
В серці стільки кохання,
Мрії, щастя, надії...
Я скажу без вагання,
Що душа не старіє!

А літа невблаганно
Кличуть нас в надвечір’я.
Переходимо плавно
Ми своє межигір’я.
А по той бік, по той бік...
Залишилося літо...
То ж не будем вести лік,
Скільки нами прожито.