Надія Красоткіна

Так буває...

Було натхнення, день і ніч робота
У сподіваннях, роздумах, ділах.
Нараз звалилось все: думки, турбота,
Тривоги, творчі муки, диво й страх...
Підступна думка: «Чи мені це треба?»
І відчуття польоту в вишині.
І кликало до себе синє небо,
А дні стояли сонячні й ясні.
Я зрозуміла — це мені потрібно,
Як сонячне проміння, як тепло.
Як літній дощик, що стукоче дрібно
У чисте-чисте і прозоре скло.
Мене це радує і прибавляє сили.
Я знов беруся за свої діла.
А за спиною виростають крила,
Щоб менше стало в цьому світі зла.
Творю я для людей, щоб радість квітла,
Щоб душі стали в них, як дивограй.
Щоб в серденьку було в них більше світла,
І щоб любили діти рідний край.
Прийшло визнання, власна перемога!
Вирує радість, ллється із грудей...
Хоч нелегкою видалась дорога,
Та я жила й творила для людей.
Зі мною ділять радість добрі люди,
Світліють в посмішці, і щастя ожива.
Я думала, що завжди так і буде:
Добро, підтримка, радісні слова...
Та заздрість чорна вже за мною бігла,
Чорнила все без сорому й стида.
Нашкодити і зіпсувати встигла,
І, де ступала, там була біда.
Я дивувалась, чим я завинила?
Дорогу ненароком перейшла?
Кому так треба, щоб упали крила?
Чому в людському серці стільки зла?
Хоч відповіді я на це не знаю,
Та знаю добре — це є смертний гріх.
Я заздрісникам, їхній гріх прощаю,
А чи за це Господь простить вас всіх?

Відгуки

Коментарі Cackle