У листопаді найтемніші дні,
Короткі й мокрі, сиві і похмурі.
І в душу йдуть чогось сумні пісні,
І люди часто у якійсь зажурі.
Та й холодно, і сиро надворі,
Не хочеться виходити із хати.
Важкі й кудлаті хмари угорі,
І дощик часто може накрапати.
І так щодня, такі похмурі дні
Й не розбереш чи день, чи вечоріє…
І на душі незатишно мені,
І тільки пічка трохи душу гріє.
У ній тихцем потріскують дрівця,
І музика під настрій сумом ллється…
Та в унісон постукують серця,
Коли ти поруч, і тоді здається…
Що вже не зовсім сумно, а дощі
Періщать радісно і веселять довкілля.
Хоч дуже темно буде уночі,
І стукотітиме у вікна мокре гілля,
А від каміна буде йти тепло
І серце з серцем буде гомоніти.
І тихим щастям раптом потягло…
Чудово просто… Ніде правди діти.