Я вже не знаю, що на нас чекає,
Але добра давно уже нема.
І Україна у вогні палає…
Дві тисячі п’ятнадцятий… Зима.
Іде війна. Росія наступає,
Вбиває, нищить і руйнує все.
В нас наші рідні землі відбирає,
Та біль, і смерть, і сльози всім несе.
Добра нема. Вмирають наші діти
За рідну землю, гори і поля.
А так хотілось в радості прожити,
Бо чарівна і гарна в нас земля.
А ворог нищить і людей вбиває,
Ні совісті у нього, ні жалю.
Неситим оком в дім наш заглядає.
А я ж цю землю серцем всім люблю…
Бо це мій край, казкова Україна,
Це наймиліша світла сторона.
Вона найкраща в світі і єдина,
Як рідна матір — мила і одна…
Ну, а Росія лізе, все плюндрує,
Та скоро їй самій кінець прийде!
Ще ця підлота нашу міць почує
І захлинеться злістю, пропаде.
Народ мій не поставить на коліна,
Він гордим став, хоч і зазнав біди.
Бо справжній українець — це Людина!
І в нашім серці воля назавжди!
Нікому волю в нас не відібрати,
Вона, як сонце вранішнє встає.
Ніхто не зможе дух людський зламати,
А в українців дух незламний є!