А українською лиш той не розмовляє
В своїй країні, у своїм краю,
Хто став рабом в душі, тому понині
Несе похило голову свою.
Бо він залежний від усіх і всього,
Не вміє гордо голову нести,
А хоче корчити умілого й «крутого»,
Себе на вищий рівень піднести.
Щось довести, а що, і сам не знає.
І перед ким? Та й треба це кому?
Ущербний той, хто мову забуває,
Й гроша не дам в базарний день тому.
Бо наша мова гарна і велична,
Та мелодійна, світла і ясна.
Для українців рідна, щира й звична,
І найгарніша серед мов вона.
То як таку красу ігнорувати?
Як можна відректись від джерела?
В своїй країні мовоньки не знати —
Що відректись від матері й тепла,
Що йде з віків від роду і до роду,
І сили та натхнення надає,
Дарує щастя, волю і свободу,
І все найкраще, що у світі є.
Ущербний той, хто мову забуває,
В таких людей завжди душа мілка.
Бо ж добре він і іншої не знає,
І рідна стала зайва та гірка…