Часи тривожні і часи непевні,
Брехні багато і благальних слів.
Когось вже тішать обіцянки певні,
Та скільки це тривати буде днів?
Народ стомився, бо немає ладу,
Немає толку в обіцянках тих.
Нема зорі ні спереду, ні ззаду,
Лиш монотонний спів отців святих.
Якби ж то ті слова та Богу в вуха,
Та Бог, мабуть, забув про нас, мовчить.
Чомусь він нас уже й тоді не слухав,
Як у людей стріляли… Їм би жить,
Весну стрічати, світові радіти,
Та їхні душі десь на небесах…
Весна іде і зацвітають квіти,
А по країні лізе чорний страх.
А Бог мовчить, не хоче говорити,
Але чого ти вперто так мовчиш?
Ми прагнемо, як вільні люди жити,
Невже ти нас й тепер не захистиш?
Мабуть, що ні… То ж треба брати зброю
Й очистити цю землю від мерзот.
Іти вперед сміливою ходою
До перемоги — не на ешафот.
Інакше кожен з нас вже не людина,
Та й майбуття тоді не буде в нас.
Тоді загине ненька Україна,
Вперед до волі, люди, в добрий час!