Країна — пустка. Вже нема нічого,
І в людях не лишається людського.
Зруйновано, прихвачено усе,
І від добробуту лишився пил, та й все…
Повсюди п’янство, зло і матюки,
До чого ми прийдемо, все-таки?
Бо ж не потрібний вже ніхто нікому,
Немає згоди й радості ні в чому.
А для розумних тут нема роботи,
У влади про людей нема турботи.
Всяк виживає, хто як в світі може,
І от скажіть мені, на ще це схоже?
Хтось їде за кордон, копійку заробити,
Щоб якось вижити і якось жити…
Бо вдома ти нікому не потрібний,
А ще й тоді, як зовсім бідний…
Для чого, нащо і кому ти треба?
Відпала у розумних в нас потреба.
Хтось нидіє і зовсім пропадає,
Яке майбутнє в нас? А хто це знає…
А кажуть, що проводяться реформи…
Звичайно так, але які? Для форми,
Щоб позику, як в прірву знову взяти,
А потім все собі порозтягати.
А людям що від них? А людям нащо?
Ось так і пропадаємо ні за що…
Куди ми котимось? О, люди, подивіться!
І до джерел своїх первинних поверніться,
Де ми були людьми, ми, українці,
Коли не все було за долари й червінці,
Ми працювати вміли і любити,
Співати, танцювати і творити.
У дружних сім’ях ми дітей ростили,
Виховували гарно і учили,
Любов’ю щедро діток зігрівали
І доброті, та мудрості навчали.
Щоб діти вміли старших поважати,
Щоб вчитися хотіли й працювати…
Й культурними були і все уміли,
І на чужих панів не рвали жили…
А що тепер? Що, люди, з нами стало?
Хто б що не мав — все мало, мало, мало!
Він зупинитися уже не має сили,
Ми в цьому вирі душу загубили.
Бо допустили іродів до влади,
А правди в них нема, а лише зради.
То ж схаменіться, я благаю, схаменіться
Й до людяності й правди поверніться.
Бо ж ми народ! Ми — українці з вами…
А зараз — чорна прірва перед нами…