Всім хочеться, щоб рахувались з ними,
Бажають бути завжди на крилі,
Як не принцесами, та все ж такими,
Що схожі трошечки на пуп Землі.
Тому свої бажання й забаганки
На перше місце ставляться завжди.
То подзвонити можуть до світанку,
І незаслужено піднести фунт біди,
А то у гості раптом заманеться,
Коли ти, навіть, просиш, щоб не йшли…
Вони прийдуть, без них не обійдеться,
І ще й подзвонять, що уже прийшли.
А скажеш слово — ворогами стали!
Ну, от і все! Злоба на все життя!
Тепер вже й спілкуватись перестали,
І хто їх зрозуміє до пуття?
Чого вони найголовніші в світі?
Їм, правда, хочеться, щоб так було…
Чого так важко людям зрозуміти,
Що треба до людей нести тепло,
А не злобу, не заздрість пресловуту,
А сонця промінь, що від серця йде.
І доброту, а іноді й спокуту…
Але такого вже й нема ніде…
То ж воля ваша! Хай вам добре буде,
Як хочете, то так собі й живіть.
На світі білому бувають різні люди.
Ведеться так ще з глибини століть…