Жила-була Сніжинка
Казка про природу
У великої чорної хмари народились сніжинки. Вони були ще зовсім маленькі, і хмара їх тримала при собі, щоб підросли. Вона дуже любила своїх маленьких красунь і надзвичайно тішилась ними. Хмара носилась з ними над Землею і показувала маленьким сніжинкам довкілля, яке вони колись, коли підростуть, зроблять білим-білим, і тоді люди називатимуть свою Землю білим світом. Сніжинкам це дуже подобалось, вони із задоволенням роздивлялись все навколо і мріяли швидше підрости.
І ось настав час, коли сніжинки стали вже зовсім великі, і мати-хмара випустила їх у широкий світ. О! Як це було прекрасно! Сніжинки закружляли над Землею у веселому таночку і літали, літали... А поміж ними всіма була одна чарівна, не схожа на інших Сніжинка. Вона була така гарна, така чарівна, що кращої ще ніколи не бачив світ. Сніжинка була така легка, така срібляста! Вона так чудово танцювала, що з нею ніхто не міг зрівнятись. Довго носились над Землею у казковому танці білі сніжинки, так довго, що деякі потомились і почали опускатись на поля і ліси, на річки і гори, на будинки і подвір’я, де жили люди. І світ справді став білий-білий! А наша Сніжинка все танцювала і танцювала, вона ніяк не могла зупинитись: так їй подобалось літати високо, кружляти в морозному повітрі і все навколо бачити. Та і вона нарешті втомилась і плавно почала спускатись до Землі. Але побачила вона найвищу ялинку і вирішила присісти на її верхівку. Сніжинка присіла на самий вершечок ялини і замилувалась навколишнім краєвидом. Так гарно було навкруги, чисто, біло і пахло морозом і свіжістю.
А хмара відступила далеко і попрощалась зі своїми діточками-сніжинками. Бо дорослих вона випустила, а маленьких понесла, щоб підростали. А тут і день погас, прийшла ніч зі своїми чарами. На небі раптом почали одна за одною з’являтися зорі. Як це було красиво! Сніжинка підперла личко кулачками і захоплено дивилась на цю неповторну красу і милувалась. Вона була дуже щаслива, що народилась на світ і мала можливість милуватись цим дивом. Пройшла ніч-чарівниця, і на сході почало світліти, зорі почали гаснути... Ви бачили, як зникають зорі? Сніжинка мало не розплакалась, але тут вона побачила ще більше диво! Раптом на небо випливло чарівне малинове Сонце! Воно було таке велике і гарне, що Сніжинка аж засяяла від радості. Такого вона ще не бачила, бо в хмарі, де вона народилась, було тісно і темно, а тут така краса! Їй знову захотілось піднятись високо і танцювати, танцювати... А легкий вітерець, що поруч сидів, теж захотів потанцювати і політати, тому він підхопив Сніжинку, і вони вдвох закружляли у веселому вальсі. Вранішнє проміння освітлювало все навколо, і в його промінні Сніжинка вигравала, виблискувала всіма барвами веселки. Це був неповторний час! Довго вони танцювали, а коли втомлювались, то присідали то на одну гілочку, то на іншу, аж поки зовсім не стомилась Сніжинка, і тоді заніс її Вітер аж під густу ялину. Там Сніжинка і залишилась. Та ви не подумайте, що під ялиною їй було погано, зовсім ні, а навпаки. Вона почувала себе дуже затишно. Поруч було багато подружок, з якими було про що поговорити, бо кожна багато побачила. А ще вона тут побачила стільки цікавого, що могла б годинами розповідати дітям казки і різні оповідання. Сніжинка була допитливою, спостережливою. А під густу ялинку не раз прибігав Зайчик і тремтів від страху, ховаючись від Лисички чи Вовка. Приходила сюди і Лиска, і Вовк забігав. А в ялині жила Білочка і теж не раз забігала погомоніти із Сніжинкою. І пташки навідувались, і мишки, і навіть мисливці бували. Останнім часом все частіше пригрівало Сонечко, і це було дуже приємно, деякі сніжинки навіть танули від його тепла і ласки. А Сніжинка — ні. Вона лежала в тіні. Та одного разу почало щось діятись неймовірне! Раптом хтось почав знизу штовхатись і розсовувати сніг. Що ж воно таке? Так продовжувалось довго. Але ось з’явився на світ підсніжник! Він був біленький, а листячко ніжне і зелененьке — квітка була жива! Це дуже здивувало Сніжинку, вона була зачарована.
А підсніжники почали рости і рости, їх стало тут багато, бо прийшла весна. А як вона приходить, то зразу Землю квітами засіває, щоб усі бачили і не сумнівалися в цьому. Сніжинка навіть трохи зажурилась, бо не знала, що з нею буде. А невідомість завжди лякає. Це ж зрозуміло. Сніжинка ж бачила, що інших її подружок вже давно не стало: вони перетворились у крапельки, і хто пішов у землю, а хто в струмочок, когось пташечка спила. А що буде з нею? А весна була така тепла, що Сніжинка не витримала і теж стала крапелькою. Вона лежала на листочку, стала важкою і скотилась у струмочок, що пробігав поруч. Тепер у ній не можна було впізнати колишню Сніжинку! Усі її стали звати Крапелькою, бо вона була дзвінкою і співучою. А поруч з нею бігли інші, їх було щораз більше і більше, і бігли вони всі у велику ріку. Крапелька була дуже щаслива. Вона швидко бігала і танцювала при кожній можливості, бо дуже любила танцювати, але тепер вона ще й гарно співала, і це було чудово! Вона була непосидою, їй все було цікаво знати. Крапелька пірнала на глибину, а там жили різні риби, жаби, п’явки, раки. Кожен хотів її схопити, та вона була дуже проворна. Попробуй злови таку! А коли виринала на поверхню, то гралася з сонячними зайчиками, ті теж прагнули зловити Крапельку, та тільки де там! Так вона жила довго, і їй було дуже добре.
А літо було жарке. І от одного разу стало так спекотно, а сонячні зайчики стали такі жаркі і спритні, що Крапелька зловилась у їхню сіть. Раптом вона стала легкою-легкою і понеслась у високе сине небо, бо стала парою. Уявляєте? Вона летіла довго, а з нею і її подружки. І там, у високому небі, вони плавали на потоках повітря, піднімались все вище і вище. Та раптом налетів на них мороз, і кожна крапелька стала льодяною кулькою. О, як це було цікаво! Та так було не дуже довго, бо вони не витримали і попадали на Землю з шумом та громом. А діти дивувались і питали, чого лід улітку з неба летить? А це був град. Він довго не пролежав, а зразу ж і розтанув, бо пригріло після грози Сонечко і льодяні кульки потекли струмочком у річку.
І знову Крапелька жила у річці, як і належить всім крапелькам. Було якось дуже тепло у воді. От Крапелька вирішила у вечорову годину полежати на поверхні ріки та на зорі подивитись. Лягла вона, лежить. Аж тут не зчулась, як у повітря піднялась, випарувалась, та так їй легко, так хороше. Стала вона плавати в густому білому тумані, та недовго, бо повітря схолонуло, і випала Крапелька на квіточку росою. Так пролежала вона аж до ранку. А вранці пригріло сонечко, крапелька скотилась на пелюсточку. Як їй було добре! Пелюстки квіточки були ніжні і прохолодні, а колір такий багряний, що від нього Крапелька грала і переливалася на Сонечку чарівним кольором. Квіточка розпрямила пелюсточки, і Крапелька впала на землю та й покотилась. А потім вона потрапила в підземне царство. Там було темно і моторошно, але вона була дуже сміливою і тому вирішила добре роздивитись, що ж там, під землею. Вона пішла темними коридорами, і раптом її затягнув у себе сильний потік — і вона полетіла вгору. Там Крапелька довго петляла вузькими довжелезними темними коридорами, аж поки не опинилась у великому залі. Згори линуло спокійне зелене світло, вона здогадалася: це був листок дерева — тепер вона жила в кленовому листочку. Тут було дуже гарно. Та надворі стояла осіння пора. Одного теплого дня Крапелька знову стала легкою-легкою і попливла у високе синє небо. Довго вона летіла над землею і згадувала усі свої мандрівки. Поруч неї було багато таких невагомих частинок водички. І коли вони всі піднялись надто високо, то утворили темну хмару, яка скоро народить багато красивих біленьких і легких, мов пух, сніжинок. Поміж них, мабуть, буде найкраща і найдопитливіша Сніжинка, яка комусь розповість про свої подорожі.