Казка про доброту

Підросли Тарас й Даринка, в школу вже давно ходили. А як випаде хвилинка — дружно грались, говорили про усе-усе на світі і любили вдвох читати, то волошки рвати в житі, то з лози щось майструвати… Ще любили в ігри гратись, щось ліпили, малювали, діти з книжкою дружили і батькам допомагали. Вже Даринка вишивала і плести гачком уміла, вже й вечерю готувала, тож без діла не сиділа. І Тарасик бравсь до справи, лобзиком вмів вирізати, все було йому цікаво, вчився хлопчик майструвати. Ще й підлогу вмів помити, за собою прибирати… Треба вміти все робити: і зашити, і попрати… Так їх вчили мама й тато, бо своїх дітей любили. Знали діти вже багато і всього багато вміли. Їм було чудово жити, то одна, то інша справа, щось нове щодня робити, ну, хіба то не цікаво? Та й жили не далеченько, зовсім поруч двір і хата. І до школи їм близенько, то й дружили, мов близнята… І ніколи не сварились, бо вони цього й не вміли. З усіма усім ділились, з усіма дітьми дружили. Вміли людям помагати: то комусь город полити, грядочку малу скопати, квіти гарні посадити… То забавити дитину, то корівку в двір загнати, то поставити драбину і для всіх вишень нарвати… З усіма завжди вітались, говорили добре слово, чемно людям усміхались й на добро — завжди готові! Всім увагу приділяли: і малому, і старому, скрізь турботу проявляли, не відмовили нікому. А природу як любили! Придивлялись до живого, у біді не залишили навіть їжачка малого, що зустріли при дорозі, він лежав і ледве дихав, йти він зовсім був не в змозі, бо його спіткало лихо… Принесли його додому, лікували, відходили і на стежечку знайому цю тваринку відпустили. Кошеня в біду попало, лікарю його носили і ретельно лікували, співчували, що вже сили… Це були хороші діти, бо добро завжди творили, вміли сонечком світити, добре слово говорили. Добрі діти, що й казати, мов від сонечка іскринка! Почали їх люди звати просто — Доброта й Добринка. А вони й не загордились, що творили добрі вчинки, пізнавати світ учились мудрі — Доброта й Добринка. Світлі діти всіх любили, в світ несли любов і ласку, з щирістю добро творили… Тож пора почати казку. Приказку я розказала, про дітей, що є повсюди. От і казочка настала, дивом створені етюди…

Якось Доброта й Добринка у садку удвох читали, налетіла враз хмаринка, що її й не помічали. А із неї — просто диво! Вийшли люди білосніжні, поклонилися красиво — гості з хмарки дивовижні. Діти, ніби, й не злякались, та такого не чекали, просто дуже здивувались, що із хмарки люди стали. Привітались артистично, хоч і рот не розкривали. Це вони телепатично всі думки передавали. Діти зразу зрозуміли, що пришельці ці космічні, що вони від них хотіли? Але гості симпатичні. Діти сісти запросили і по-нашому звичаю, як усі завжди робили: «Може кави? Може чаю?» Але ті не захотіли, в них були важкі завдання. Бо ж вони сюди летіли, щоб рішить свої питання. Правда, сіли так тихенько, щось знімали, розглядали, ну, а потім помаленьку все розпитувати стали. І чого радіють люди, і чого сміються діти, чому так красиво всюди, а довкіл чарівні квіти? Чом так кольору багато, звуки просто дивовижні, а Земля, неначе свято й люди геть не білосніжні? Діти їм відповідали, як могли і як уміли, хоч питання дивували, та розказували сміло. Потім стали їх питати, звідки гості прилетіли, бо ж хотіли діти знати, що від них вони хотіли. Бо ж були ці люди дивні, говорить не намагались і якісь такі пасивні, та чомусь не усміхались… Довго бесіда тривала, та про це ніхто не знає. Потім гості розказали, що світ їхній пропадає. Вже тварин й рослин немає, все загинуло й зітліло, звук і колір пропадає, все довкола побіліло. Хоч усім і добре, й сито, технологія відмінна, люди ж ходять гордовито, пропадають безсумнівно. Доброти ніде немає, люди більше не сміються, пісня в світі не лунає, ходять всі і задаються… Їх планета так далеко, роздивитись неможливо, а ось тут летить лелека і краса повсюди, й диво. А вони спостерігали за Землею вже давненько. Всі планети облітали, все обстежили хутенько. І побачили тут диво, доброту у нас пізнали, і що дуже тут красиво, а вони ж того не мали. Тому хочуть раду дати на своїй планеті люди, щось змінити, обладнати, щоб було інакше всюди. Тож із думкою святою і на Землю прилетіли, щоб зустрітись з добротою й тут вони її зустріли. А щоб в себе все змінити, треба світло і святині. Їм потрібні добрі діти, чисті, сонячні, невинні. Завести їх на планету, не надовго, на годинку, щоб розкрити всі секрети, треба Доброту і Добринку. Діти зразу завагались, треба дозвіл мами й тата. От побігли, попитались і біжать назад крилато. Це в житті буває страшно і бентежно, і жахливо, а у казці все прекрасно, а у казці — все можливо! Діти напрямок свій знали, щоб планету врятувати і руками помахали на прощання мамі й тату. Білі люди їх гостинно на хмаринку підсадили і знялися всі неспинно, в чорний космос полетіли. Та й не хмарка то біленька — ціла станція космічна, і крута, а не маленька, вся у вогниках, велична. Довго так вони летіли, може й ні, не можу знати… Як жили і що робили — теж не можу розказати. Тільки от і прилетіли, біло всюди, все мов з вати. Білі люди їх зустріли, але як їх тут багато! Люди гарні всі і дужі, у руках предмети-фішки, але всі якісь байдужі, без емоцій, без усмішки. Подивились, та й по всьому, розійшлися, поблукали… Ну а діти вже по тому розглядать планету стали. Тихо, біло, страшнувато, ані звуку, ані співу, все застигло винувато, без емоцій, без пориву… І сказали астронавти: «Що тут діяти-робити? От якби в нас музиканти, щоб ті звуки запустити. Бо у нас і соловейка ніжна пісня не лунає, Та, мабуть, уже й пташини на планеті в нас немає. Ні калини, ні травини, ні тварини, ані пташки. Що лишилось для людини? От тепер — усі бідняжки, бо планета пропадає, трохи ще і згинуть люди, все загине, повмирає і планети теж не буде…» І Даринка тут сказала: «Щось тут робиться негоже! Я про це вже десь читала. Доброта лиш допоможе!» Враз Тарасик усміхнувся, догадався, що робити. Він круг себе обернувся і почав добро творити. Увімкнув на повну силу щиру пісню солов’їну, щоб підняти звук на крила, щоб збентежити людину… Звуки вгору полетіли, зазвучали, заспівали, чарували, ворожили, обнімали і лунали. І почула їх пташина, що давно занудьгувала (бо ж не квітла тут калина і верба не зацвітала) й почала собі співати, звуки тихо залунали… Почали наздоганяти, все сильнішими ставали… Узялись за руки діти й почали собі співати, і троянди враз розквітли, трави стали виростати. Пісню люди теж почули, зупинилися тихенько. Враз в собі вони відчули, як забилося серденько. Все в душі перевернулось, кольорами все заграло і любов’ю обернулось, заспівало, залунало… Трави всі зазеленіли, квіти стали оживати. Люди раптом подобріли, стали міцно обнімати один одного і квіти, що казково зацвітали. Усміхнулись їхні діти й теж добрішими ставали... Й виросло усе навколо, і дерева аж до неба, всі зійшлись в велике коло й зрозуміли, що їм треба. Треба всім добро творити, жити творчо і крилато, і природу полюбити, ну, і ще всього багато… Тут відразу й написали, що потрібно їм робити, щоб уже не забували, що з любов’ю треба жити, доброту нести в серденьку, а гординю відкидати і завжди добро творити, та у душах сонце мати. Так, обнявшись, всі стояли, плакали від щастя тихо, кольорові всі ставали і минало горе-лихо. А Тарасик і Даринка довго ще пісні співали. Пролітала їх годинка й вирушати діти мали вже додому, в Україну, там батьки на них чекали, кожну думали хвилину і весь час переживали.

Все скінчилося прекрасно, всі були живі й здорові, повернулись діти вчасно, до нових завдань готові. Тож Тарасик і Даринка знають, як добро творити. Доброта їх звуть й Добринка — це прекрасні й добрі діти. А планета, що вмирала, зацвіла і ожила. Доброта її назвали, бо на ній немає зла.

Казку слухали, то знайте, щоб у щасті й мирі жити, назавжди запам’ятайте — треба всім добро творити!