Оковита
Поради та настанови батькам про виховання та навчання дитини у сім’ї

Оковита, оковита... окаянна згубниця. Скільки горя вона несе людям, скільки доль зламаних, понівечених. І всі це бачать, усі знають, але висновків для себе не роблять. Чому? Невже напитися і показати себе в компанії важливіше, ніж власна доля і доля своїх батьків та дітей? На це можуть піддатися тільки ті, що себе зневажають, у кого немає життєвих принципів, здорового глузду і мрії, до якої людина прагне. Бо що таке показати себе «героєм» у випивці? На це не треба ані багато розуму, ані великої мудрості, ані сили...

Зате наслідки не заставлять себе довго чекати. Потихеньку, крок за кроком людина наближається до тієї межі, з-за якої немає вороття. Як кажуть люди: «Є каяття, та немає вороття». Але чи ж є тоді каяття? Мабуть, ні. Тоді приходить нерозуміння, туман в голові і тупа байдужість, повна деградація особистості. То чому, поки ще можливо, не сказати своїм звичкам — ні, і не взяти себе в руки? Ну, нехай і помучитись трішки, поки пройде потяг, але ж далі все буде гаразд. І дітки виростуть з таким татком хорошими і добре їм буде, і тепло та затишно. Важливо зробити перший крок. Я ніколи не повірю, що горе можна залити оковитою, що неприємності можна через горілку вирішити. Все це для слабаків. Ну, скільки є в людей горя, що, всі напиваються, щоб воно їх покинуло? А як напитися, то воно їх кине? Ні, це не вихід.

Я знаю лише одне, що нема більшого горя, як втратити матері свою дитину. Це горе, яке не можна виплакати, це рана яка ніколи не заживе, її не лікує час. Але воно трапляється то з одним, то з іншим. І з ним доводиться жити. Пригадую, як одного осіннього дня нам сповістили, що у нашої колеги трагічно загинув син. Хлопцю було двадцять років, красень і розумниця, студент університету. Пішов на вечірку в студентський гуртожиток і не повернувся. Це був шок для нас, а що робилося з матір’ю та батьком, одному Богу відомо. Хлопці випили і побились, як часто буває — всі на одного. І життя витекло тоненькою цівочкою крові з куточка рота. Не стало у батьків дитини, яку любили, над якою ночей недосипали, берегли, мріяли... А у нього теж були свої мрії, перша і чиста любов. Все було і всього не стало за одну мить. Я не знаю, як вижила бідна жінка, але не спилась, як це буває, а звернулась за поміччю до Бога. Стала ходити в церкву, молитися в ім’я спасіння невинної душі. З цим і живе. Їй легше так жити і вірити в те, що десь не небесах її дитині добре і затишно.

А ще один випадок не давав мені спокою довгі роки. Та й зараз мені моторошно стає, коли згадаю. До моєї колеги у третій клас, а до мене в другий клас прибули два братики. Дуже хороші діти, гарненькі, розумні і милі. Батьки були молоді і веселі. Жили вони дуже гарно, дружно, душа в душу. Ми завжди тішились ними, так гарно вони розмовляли, разом ходили на збори, завжди старались допомогти. А мама у хлопчиків була просто красуня та ще й весела. І тато гарний, стрункий, привітний. Чудова родина, що й казати. Пройшло з того часу майже два роки, настала весна і на Паску діти з батьками поїхали до бабусі в село, як годиться, приїхали всі діти, онуки. Почалася гостина. Внучата поїли і побігли на двір гратися, бо їх у бабусі було аж шестеро. Всім було весело, за столом співали, сміялись. На подвір’ї на всіх чекала гойдалка, яку змайстрував з нагоди свята дідусь. І от коли всі вийшли з-за столу, щоб піти на гойдалку, у маминого брата визрів план. Він взяв з кухні найгострішого ножа і вирішив розквитатись з сестриним чоловіком. У п’яному тумані йому здалося, що той неправильно щось сказав. І поки люди збиралися виходити, він першим вийшов і став за двері з ножем у руці. Діти побачили і подумали, що це гра. Всі притихли і почали дивитись, що буде далі. І те, що вони побачили в наступну мить, стало для наших хлопчиків найстрашнішою трагедією. Відчинились двері і з веселим сміхом першою вибігла на ганок його сестра, мама наших хлопчиків, а брат з розгону встромив ножа своїй сестрі у саме серце. Вона, навіть не встигла крикнути і впала. Діти і всі, хто був поруч, оніміли зі страху. А дітки назавжди втратили матір. В одну мить щезло те, що було щастям. Що пережили ті діти, чоловік, батьки, родичі, неможливо уявити. А все тому, що людина не вміла вчасно зупинитись у своїх злих намірах, а потакала своїм звичкам. А оковита зробила свою чорну справу — затуманила розум і серце. До кінця навчального року діти були самі не свої, а їх батько не жив, а існував. Пройшло трохи часу і він з дітьми виїхав. Я, на жаль, не знаю подальшої долі цих дітей. Але страшної трагедії, скоєної у таке велике свято на очах у дітей забути не можу. І ще та ще запитую у всіх, чому цього люди не можуть зрозуміти? А мені на це не раз відповідають, що це наші не вміють пити, а он в Америці всі випивають, там у всіх на столі стоять горілчані напої і нічого... Та ні! По-перше, не у всіх вони, ті горілчані напої, стоять, а, по-друге, ми ж не знаємо, та, принаймні, нам про це в кіно не показують, скільки там є алкоголіків і що з того виходить, якщо вони п’ють щодня. Ми бачимо лише те, що хочемо бачити і те, що нам хочуть показати. А якщо українці не вміють пити, то нехай і не роблять цього, їм же краще. Здоровіші будуть. Багато прикладів страшних і печальних можна навести про пияцтво. Важливо одне, щоб люди, які хочуть мати хороші родини, здорових дітей та світле майбутнє своїх дітей, добре подумали над своєю поведінкою і раз назавжди покинули свої згубні звички. Адже чоловіки — це сильна стать, у них є сила волі, розум, то що ж іще треба?

Дуже часто згадую одного чоловіка, а точніше свого рідного дядька, по татові, який ніколи не вживав оковитої і бував на всіх святах, на весіллях і хрестинах, на всіх празниках, але ані вина, ані горілки він ніколи не пив. Ходили вони удвох із жінкою завжди веселі, завжди їм було про що поговорити, любили вони й поспівати, пожартувати. Але як би до них не присікувались, а вони не пили, та й годі. Мали вони чотирьох дітей — три сини і одну доньку. У такий важкий післявоєнний час вони всіх чотирьох дітей вивчили в інститутах, допомогли дітям стати на ноги, всіх одружили і діждали внуків та правнуків. І до самої старості вони жили, мов голуб з голубкою. А прожили досить довгий вік на землі і померли одне за одним. Інтереси у кожного в житті були різні. Тітка дуже любила ліс і частенько брала мене з собою, щоб назбирати грибів. Чоловік дуже любив читати, він кожної неділі ходив у бібліотеку і міняв книжки, а брав по дві-три книжки на тиждень. Цей день для нього був святковим, він одягав білу сорочку, краватку, вихідний і єдиний костюм і йшов у бібліотеку. Повертався з бібліотеки пішки, зустрічався з друзями, знайомими, розмовляв, цікавився новинами. Але протягом усього тижня в нього, крім роботи на залізниці, городу, різної домашньої роботи, були книжки, які він читав і читав. І його діти так само любили читати з самого дитинства. А я дивилася на них і собі бігала в бібліотеку дуже часто, тому що спочатку копіювала своїх родичів, а потім пристрастилася до читання і це стало життєвою необхідністю. А моя мама не раз дивувалася, що він ніколи не випивав навіть пива. А він на це сміявся і казав, що нічого кращого ніж молоко і узвар у житті не пив, а потім показував на малу дитину і питав у мами: «А ось цій дитині хочеться випити цієї гидоти? Ні! Головне в житті не починати! І нащо б ото я став себе труїти?» І вся розмова. І хоч, як і всі у той час, жили вони бідно, але життя було у них повноцінне і наповнене любов’ю, радістю, добротою і теплом. А як приїжджали діти з сім’ями в однокімнатну невеличку квартиру, там було стільки щастя, сміху, пісень, радості, що й не розказати. Дивно, як це усім і місця вистачало? Але ж вистачало не тільки місця, а й любові на всіх, щоб обігріти добротою своїх внучат, щоб сказати добре слово кожному, щоб про все розпитати і дати пораду, бо діти дуже прислухалися до думки батьків і дуже любили своїх батьків. Це була щаслива родина, хоч за обідом у них ніколи не було пляшки з горілкою, а пісень було багато, а жартів і веселощів було як води у морі. Значить, можна обійтись в житті і без цього злого зілля, яке отруює не тільки тіло, але й душу, нищить людину, робить її безвольною і залежною. Треба просто мати в житті свої канони, свої принципи, від яких не відступати нізащо. Адже на те ми й люди, щоб жити по-людськи, мати мрію і тверезо мислити, бути Людиною.