Розвивай дитину змалку
Поради та настанови батькам про виховання та навчання дитини у сім’ї

Як же мені хочеться, люди, дійти до вашого серця і до вашого розуму, щоб донести те, що найважливіше у житті батьків — це виховання дітей, а разом з тим і їхнє та ваше майбутнє. Бо ж ви сьогодні батьки, а це така велика радість і надзвичайно велика відповідальність, і до цього треба поставитись з усією душею, адже вас нагородила природа таким щастям — ви батьки: мама і тато. А що може бути краще, ніж дати життя новій людині і вести свою кровиночку у білий світ, який деколи то добрий, то жорстокий; то світлий, то темний; то сумний, то радісний. Але це — щастя жити. Та світ без дітей був би не такий радісний і не такий веселий. Світ спохмурнів би, якби у ньому не лунали дитячі дзвінкі голосочки, не бринів їхній щирий сміх, а у людства не було б продовження. Та й що казати, діти — це щастя для людей. Тільки прикрість у тому, що сьогодні не всі подружні пари можуть народити дитину, а це боляче, бо жінка і чоловік не можуть себе повністю реалізувати, а ще прикро від того, що після них не залишиться нікого, і їм нікому віддати свою ніжність і любов, передати свої знання і доброту свого серця. Але так уже складається доля і що тут вдієш? Прикро, шкода і сумно. Бо з багатьох із них були б чудові батьки, вони б могли виховати дуже хороших діток, передати їм свої найкращі риси, доброту, щедрість свого серця і велику любов. Та мова не про це. Мені хочеться поговорити про тих батьків, яких природа щедро нагородила дітьми, дала їм таке велике щастя — стати батьками. Ось цю проблему мені щиро хочеться вирішити, переконати батьків у тому, що вони повинні дякувати долі за такий щедрий дарунок і ставитись до своїх діток з особливою відповідальністю і любов’ю. Адже дитина, яка приходить у світ — це надзвичайне диво, частинка двох людей, яких звела любов. Яке ж воно буде, ваше дитя, що воно взяло від тата, а що від мами? На кого буде схоже? Це дуже цікаво. Але ростити дитину надзвичайно важко, особливо сьогодні у такий непростий для нашої країни час. Але це ніколи й не було легко і просто. В усі історичні періоди були свої проблеми, хоч дехто з людей ідеалізує старі часи, згадує лише позитивні сторони людського буття, але це далеко не так. Кожен час мав свої позитивні і негативні сторони. Але я переконана лише в тому, що в кожну пору діти для більшості батьків були найважливішим у житті. І поки мир на землі, доки над нами мирне небо, ми щасливі і можемо сміливо дивитись у майбутнє, складати плани, мріяти і готувати дітей до життя, плекати їхню долю, виховувати найкращі риси характеру, щоб вони росли добрими і мудрими, щирими і щедрими, розумними і веселими, здоровими і сильними. Та нізащо в світі не можна до дітей бути байдужими. Це великий і непростимий гріх.

Особливу увагу мені хочеться звернути на те, щоб батьки з раннього віку привчали дітей до порядку, до дисципліни, до самообслуговування, до чистоти і, звичайно, до культури. А то приводять дитину в школу, а хлопчик чи дівчинка не тільки не знає жодної буквочки, не вміє тримати олівця в руках, але й ніколи не чуло жодної казочки, не вміє черевичків зашнурувати, не застебне ґудзичка, бо мама з татом не навчили. А дитині вже шість років. То що, за шість років не було жодної вільної години, щоб дитині показати, як це робиться?

Що й казати! А це ж є. Особливо дивно дивитися на таких жінок, які все «шкодують» своїх дітей, бо вони ж такі маленькі, хай ще нічого не вчаться, хай посплять, хай побігають... А далі ті діти так розслабляться та розбігаються, що їх уже й калачем до роботи не заманиш. А тоді бідкається мати, приказуючи, як же вона турбувалась за дитину, а що з того вийшло. А треба привчати дітей до роботи і до порядку, доки вони ще маленькі і їм цікаво все попробувати робити, а час пройде і в дитини інші інтереси, а вона не вміє найпростішого. Дівчаток ще так чи інакше якось привчають до самообслуговування, а от хлопчиків у більшості випадків ні. А сама жінка не проти, якби їй допомагав чоловік, а яким виросте її син, коли нічому не навчиться? Яким він буде для своєї родини? Чи буде ним задоволена молода дружина, коли він зроду не брався за холодну воду? Про це треба вже думати мамі і татові. Тому що час пропливе, як мить, а дитині доведеться жити у цьому світі і ніхто не може сказати, яке майбутнє його чекає. Своїх дітей треба змалку готувати до життя, привчати до роботи, до того, щоб вони вміли потурбуватися про інших членів родини і про себе також. Дитину з першого дня навчання слід привчати до того, щоб, прийшовши додому зі школи, учень вмів почистити і випрасувати шкільну форму та повісити її на визначене місце і щоб це увійшло у звичку. Встав рано — застели ліжко, провітри кімнату. Погрався — прибери іграшки і акуратно поскладай. Наведи порядок на книжкових полицях і у своїй кімнаті. Повчив уроки, поскладай все у ранець і перевір, чи все у ньому є на завтрашній день. Це мобілізує дитину, привчає її до порядку і дисципліни. Треба змалку вчити прибирати у кімнаті, підливати кімнатні квіти і мити їх листячко, кормити рибок і всіх тваринок, які тримають у домі, доглядати за ними. Але спочатку треба детально показати дитині, як це робиться, а потім слідкувати за тим, щоб цю роботу дитина виконувала правильно і регулярно. Це вже під силу діткам шкільного віку. І не має жодного значення стать дитини — хлопчик чи дівчинка — це людина, якій судилось жити у цьому світі, а значить треба все навчитися робити. Народна мудрість каже: «Те, що знаєш і те, що вмієш, за плечима не носиш». І це так. І в дорослому житті нехай людина не робитиме всього того, що навчилася, але вміти все робити дуже важливо. Адже життя надто складне і ніхто не знає, що чекає на кожного з нас завтра і що треба буде робити в найближчий день. І можливо саме те, що ви колись давно навчилися робити вдома, вам якраз і стане в пригоді.

Розповідь перша

Я не раз згадую, як у дитинстві одна мама навчала своїх дочок плести на спицях. Сама вона була неабиякою майстринею у цій справі і хотіла, щоб і доньки теж цим займалися. А донька старша аж ніяк не хотіла за це братися, вона взагалі нічого не хотіла робити. Та ще й бабуся потурала, кажучи, що виросте, то навчиться або біда навчить. А от молодша з радістю сідала за роботу і так швидко навчилася плести найцікавіші речі, що аж мама дивувалася. Час ішов, дівчинка добре вчилася у школі і почала готуватися до вступу у вищий навчальний заклад. Так поступово відійшла від свого плетіння, була цікавіша робота і здавалося, що вона вже й забула за своє дитяче захоплення. Пройшов час, вона закінчила інститут, пішла на хорошу роботу, вийшла заміж і життя потекло цікаво, з достатком та радощами. Так вона прожила довгенько, але трапились непередбачені обставини. Вона виїхала за кордон, а в житті раптом почались небажані зміни. Чоловік помер, вона залишилась без роботи, додому повертатися нема до кого і куди і що їй залишалося робити? Та, розбираючи речі, вона натрапила на давно забуті спиці, які дивовижним чином опинилися тут, і клубок блакитних ниток. Вона знічев’я стала плести шапочку. Так за думками і не зогляділася, як скінчила виріб. А тут прийшла знайома, яка обіцяла допомогти з роботою і коли глянула на плетиво, ахнула. Так сподобалась їй блакитна шапочка, майстерно і зі смаком зроблена. Вона довго не роздумувала, а порадила зайнятися своїм бізнесом. І щоб ви думали! Вони удвох зайнялися плетінням і збутом плетених речей. Через півтора року відкрили майстерню з крамничкою, а ще через два роки їх бізнес почав процвітати. Ця жінка і сьогодні чудово живе і працює на цій ниві. Вона оволоділа професією художника-модельєра, тому що були ще й природні дані і ні в чому не має нужди. Хоч ця її робота не має нічого спільного з тою професією, яку вона освоїла в молодості. А от дитяче захоплення принесло їй свої плоди. А її сестра, яка в дитинстві так нічого і не навчилася робити, і сьогодні не може знайти себе, бо до роботи руки не лежать. І біда її не навчила, почала заглядати в чарку, бо робити ж нічого не вміла і не хотіла, а напитися і лежати в алкогольному мареві їй легше. Ось діти з однієї родини, одні мама і тато, тільки долі зовсім різні. Бо кожна людина — творець сам своєї долі і тут не заперечиш. І недаремно народ каже: «Вчи дитину, коли ще вона поперек лавки лежить». І це свята правда. Чим менша дитина, тим легше її навчити і виховати. На все свій час. Таких випадків можна навести дуже багато. І це чудово, що людина вміє щось робити своїми руками, вона завжди може заробити собі на кусок хліба і дати собі раду в житті. Погано нічого не вміти і не хотіти. А батьки повинні засвоїти цей урок і привчати своїх дітей з раннього віку до праці. Ну хоч би навчити своїх дітей того, що самі вміють, до чого у самих душа лежить. А коли ні, то сьогодні є сотні гуртків, де дитина може навчитися шити, вишивати, плести, малювати, конструювати, ліпити, грати, співати, танцювати, стругати, випилювати і т. д. То чому батьки не водять туди своїх дітей, чому не хочуть розвивати свою дитину?

Розповідь друга

Колись давно я порадила батькам записати дітей в басейн. Ідея, як на мене, чудова. Адже вміти плавати повинні всі люди — це життєва необхідність. Мало що може трапитись в житті, а це вміння ще нікому не завадило. Та й приємно кожній людині поплавати у чудовій воді літнього дня, це приносить задоволення, радість і здоров’я. Як завжди хтось відразу погодився, а хтось махнув рукою, мовляв, — це забаганка вчительки, хай собі говорить, а я своє знаю. А от діти, які почали відвідувати басейн, приходили задоволені і радісні, а інші заздрісно дивились і казали не раз, що їх мама також запише. Але проходили роки, а мамам було ніколи. Так і залишилось бажання дітей голубою мрією. Пройшли роки. Діти відгуляли випускний бал і почали готуватись до вступу в інститути. Через деякий час зустрічає мене одна мама мого учня. Стривожена, у такому розпачі, що лиця на ній нема. В чому ж справа? А вся справа в тому, що її син не вступив в педінститут на фізкультурний факультет, про який не просто мріяв, а марив ним. І екзамени здав чудово, а от плавання не здав, бо не вміє плавати...? Не взяли хлопця. А мама бідкалась, на очах блищали сльози, вона була розчарована і вбити горем, та все приказувала: «І чого я тоді вас не послухала і не завела сина в басейн?» А й справді, чого? А все від того, що батьки не хочуть завдавати собі лишнього клопоту. А нащо? Ввечері по телевізору гарні фільми, а ти повинен вести кудись дитину на танці, в басейн, на гурток? Коли так хочеться спокійно посидіти у теплій та затишній хаті. А, якось обійдеться! Нащо воно йому? Виросте, навчиться. От і виріс хлопець, а мрію свою не здійснив уже ніколи. Він відслужив в армії, знайшов роботу, але душа й досі щемить, бо мрію так і не втілив у життя, а так же хотілося... Справді, людина вчиться всьому в дитинстві, у свій час. Вченими доведено, що мозок розвивається до 15 років, а далі поповнює і розширює вже здобуті знання. І хоч кажуть, що вчитись ніколи не пізно, але все ж буває дуже пізно, а деколи і зовсім неможливо. Бо те, що вивчаєш у дорослому віці швидко тане, як сніг на сонці, як не застосовувати щодня цих знань і вмінь. А те, що навчився в дитинстві, залишається з людиною назавжди. Ось чому так важливо вчити і виховувати свою дитину своєчасно. Тому й болить душа, коли бачиш, як втрачають батьки свою дитину, не давши їй того, що потрібно, того, що могли б дати легенько і просто. А потім приходить каяття, та немає вороття. А у дітей пропадають мрії, ламаються долі. Що тут додати? Це трапляється на кожному кроці.

Розповідь третя

А як приємно бачити, коли ведуть батьки своїх діток за руку то в басейн, то на танці, то на музику чи ще на заняття в тих чи інших гуртках. Ідуть вони разом і говорять про все на світі, діляться своїми думками, розказують історії, обговорюють якісь проблеми, доходять до спільної точки зору. Приємно і батькам, і дітям, бо вони разом, бо вони одне ціле — батьки і діти. Я згадую одного хлопчика, який вчився у мене багато років тому. Звичайна родина, де батьки — прості робітники, але мама дуже прагнула дати своїм дітям все, що могла. І коли хлопчик пішов до школи, до класу прийшла вчителька танців з палацу школяра. Вона запросила дітей вчитися танцювати. Хлопчик попросив маму завести його на танці. Мама з задоволенням повела сина. А там дитину вразила музика і танці, які він побачив. З того дня він усією душею прикипів до цього виду мистецтва і вже ніколи з ним не розлучався. Але були в сімействі великі перипетії з цього приводу, тому що через день, а то й щовечора мама водила дитину через усе місто, а тато частенько приходив напідпитку і забороняв їм іти в ту щасливу дитячу країну, до якої хлопчик не просто їхав, а летів би, аби були крила. До танців у тата душа не лежала і він вважав, що це дитині не потрібне. Були скандали, батько був проти і все. А мама якось все ж водила синочка на заняття. Що діялось у цьому домі, знають сусіди, а що творилося в дитячій душі, знає лише мій білявенький сіроокий учень. Він дуже переживав, боявся батька, але ввечері вони з мамою виходили за годину раніше, щоб не зустрітися з татом, який міг не пустити з дому їх з мамою. Хлопчик танцював чудово, ним вчителі були задоволені, він викладався повністю, втомлювався, але був щасливим. Так пройшло декілька років, він почав брати участь у конкурсах, де займав призові місця, але його тато так ніколи і не прийшов подивитися на майстерність свого сина. Йому було не цікаво, він не любив танців і вважав заняття свого сина даремною тратою часу. Він не раз створював нестерпну атмосферу в своєму домі для матері і сина, але вони крадькома все ж відвідували заняття. Деколи це ставало для них нестерпним, але що було робити, коли любов до мистецтва перемагала все. І він біг, летів туди, де його кликала всесильна Муза. Адже хлопчик не просто танцював, він — творив, він цим жив. Коли підріс і почав їздити через усе місто самостійно, а напруга в домі досягла апогею, мама сказала татові, що хлопець покинув танці і ходить на заняття якогось технічного гуртка і батько заспокоївся, хоч через якийсь час знову почав забороняти, бурчати, бо і це не треба, на його думку. Але вже не так різко. А хлопчик танцював. Пройшли роки. Цей юнак закінчив інститут культури і зараз має чудову роботу, він викладач танців, він танцює. Це захоплення дало йому кусок хліба у житті, дає натхнення, він досяг своєї мети, досяг того, до чого прагнула його ніжна поетична душа. І це чудово, тільки ж через що треба було пройти цій дитині і його мамі. А все через упертість і нерозуміння рідного батька своєї дитини. І таке трапляється та ще й частенько.

Розповідь четверта

Я завжди захоплююся такими самовідданими батьками, які, щоб там не було, а доводять все до кінця і допомагають своїм дітям утвердитися у житті. Одного разу я сказала на зборах батькам, що помітила у декого з дітей здібності до музики. Назвала серед них одну гарненьку кучеряву дівчинку, дуже схожу на свого тата. Всі по-різному відреагували на моє повідомлення, а цей тато дуже зацікавився, почав розпитувати що та як. Я все повідомила, розказала коли і куди піти, щоб її прослухали і записали в музичну школу, якщо мої сподівання правильні. Він дуже зацікавився і на другий день пішов з донечкою на прослуховування. Все було прекрасно, у дівчинки і слух є, і голосок гарний. Вони вибрали для занять гру на фортепіано і щасливі прийшли про це повідомити. Я була рада. Але коли почались заняття, то прийшли перші прикрощі. Руку дитини вчителька, ну ніяк не могла правильно поставити і сердилась на дівчинку на кожному уроці. А ті ж рученьки маленькі, пальчики ще незграбні і ніяк з ними не було ладу, як дитина не старалась. А в тому, що дівчинка дуже старалась не було сумніву — це була наполеглива і розумна дитина, вона ніколи просто так не відступала. Та вчителька колись вдарила дитину по руках. Оченята наповнились слізьми, вона встала і мовчка пішла з класу у який більше не зайшла ніколи. Тато з мамою були у відчаї, вони прийшли до мене за порадою. І я сказала, що в музичній школі я знаю дуже хороших вчителів (там вчились і мої діти), які візьмуть дівчинку на інший інструмент, де у неї все вийде. І вони пішли на бандуру. А вчителька була не просто прекрасним вчителем по бандурі, а ще й чудовою людиною, люблячою і доброю. Вона прийняла дівчинку з дорогою душею і так почала вчити її, що на все життя дитяча душа прикипіла до музики, до свого інструменту, до пісні. У моєї учениці все виходило чудесно. Вона — жила на сцені, жила у чарівному мистецтві і почувала себе щасливою. Закінчила музичну школу, вступила в музичне училище, а потім закінчила і консерваторію. І всі роки її батько був поруч зі своєю донькою. Він купив їй чудовий інструмент, він слідкував за її успіхами, він допомагав їй в усьому і був для своєї дочки не тільки уважним і добрим татом, а й мудрим другом і порадником. І мама також завжди була поруч, вона шила на кожний концерт щось оригінальне і нове, щоб її маленька артистка була найкращою. Ці батьки пройшли разом з дітьми рука в руку через усе їх дитинство і юність. У дітей від батьків ніколи не було секретів, там всі питання вирішувались спільно, разом, кожен мав право голосу і відстоював свою думку, на що батьки не раз погоджувались, бо думки були слушними і мудрими. На всі виїзні концерти разом з дітьми їздили і мама з татом, де допомагали не тільки своїм дітям, а й усім іншим. На дітей у цих мудрих батьків завжди знаходився час, вони вміли підтримати своїх дітей і порадуватись за них.

Мені завжди дуже хочеться, щоб усі батьки так же відносились до своїх дітей, тоді і результат навчання і виховання буде чудовий, і діти будуть щасливі, і батьки задоволені. Бо немає більшого щастя для батьків, як бачити щасливими своїх дітей.

Але так буває далеко не завжди. Часом спостерігаєш зовсім протилежні картинки з життя батьків і дітей. Мама з татом займаються собою, вони в гості йдуть, бо то в них іменини, то хрестини, то весілля, то ще якась оказія, а то у них вдома бал за балом. Їм не до занять музикою чи танцями. А діти також з ними, або по сусідах чи по знайомих, а ще іноді сам на сам з собою. Ні про яку музичну школу нема мови, ні про інші інтереси дітей. На все одна відмовка: «Та нащо це треба, без цього обійдеться. Кому це потрібно!» А якщо дитина і хоче займатись якимсь видом діяльності, то батьки на це дивляться крізь пальці, не проявляючи інтересу. Дитина ходить в спортивну секцію, деколи і результати хороші показує, от уже й на змагання йде дитина, але в цей день батькам треба в гості і беруть з собою сина чи доньку. А як же змагання? А нащо це? Батьки їдуть в гості, ніяких змагань! Дитина опиняється між двома вогнями: з одного боку їй хочеться на змагання піти, та це ж і відповідальність на ній лежить, а з другого боку їй і в гості хочеться, бо вже звикла до цього. В кінці кінців батьки перемагають і дитина їде. А потім у дитини інтерес пропадає і до спорту, і до інших занять, адже все одно рано чи пізно вона підводить колектив, а йде в гості. Та й до неї інтерес пропадає, бо ненадійна вона. А дитина бігає з одного гуртка на інший і ніде нема толку. Скрізь вона щось починає, але нічого не доводить до пуття. І виростає з неї безвольна людина, яка нічого толком не вміє, яка нічого ніколи не зробить так, як слід. І хоч у дитини і є якісь здібності і таланти, вони ніколи не розвинуться, бо нема системи занять, нема інтересу батьків до своєї дитини, а тому і дитина втрачає інтерес до будь-якої справи, а врешті решт і до себе. Вона нічого в житті не досягне, бо не навчилася в дитинстві доводити розпочату справу до завершення. От і виростає дитина, яка себе так і не пізнала, не відкрила в собі того сонечка, яке б освітило її життя променем щастя. Тому слід задуматись батькам над тим, як себе поводити, що треба робити, як жити, раз дала тобі природа дітей, раз ощасливила вона тебе дітьми. Егоїзм деяких батьків немає меж. Вони рахуються лише з собою, підкорюють усіх своїм забаганкам і не думають про інтереси дітей, яким потрібні не гулянки в дорослому товаристві, а прості дитячі ігри, розвиток тих задатків, які заклала природа, просте сімейне спілкування дітей з батьками і якомога менше застіль, які ні до чого доброго не приводять. Байдуже ставлення до своїх дітей — це великий гріх, це злочин щодо дітей, хоч дехто цього і не визнає, але буде покараний колись таким же байдужим ставленням і до себе, коли діти виростуть і підуть по своїх застіллях. Сім’я, діти — це самопожертва і велика щодення праця. І раз молоді люди зважились на цей крок, треба знати, що легко не буде і що все треба робити з любов’ю і великою відповідальністю, адже тепер ви несете відповідальність не тільки за своє життя, але й за життя своїх дітей, яких привели у світ для життя і для добра, тому все треба зробити для того, щоб вони були здорові і щасливі, щоб розвинули свої таланти, які їм дав Бог, щоб виросли добрими і мудрими людьми.

☼ Подякувати автору ☼

картка Приватбанку

4149 6293 5206 2541

Красоткіна Надія Григорівна

Переказ з Приватбанк

Переказ з iPay.ua

Переказ з EasyPay

Переказ з Portmone

Переказ з Банк Південний

Відеозаписи у виконанні та за участі Надії Красоткіної.

Перегляньте усі відеозаписи на YouTube

Відеозаписи творів Надії Красоткіної у виконанні дітей та дорослих.

Перегляньте усі відеозаписи на YouTube