Надія Красоткіна

Батьки і діти (бесіда перша)

Виховні бесіди для батьків

Батьки і діти — одвічна проблема і вічний біль. Бо ж виростають діти і розлітаються птахами по білому світу, а до батьків приходить підступна старість і часто залишаються вони самі. І чудово, як їхні діти мають добре серце і світлу душу, прекрасно, коли вони відчувають відповідальність перед батьками, і у важку хвилину допоможуть. А ще краще, коли діти не чекають, як прийде підступна хвилина, а їдуть просто так, від великої любові, до своїх найрідніших, наймиліших і наймудріших батьків.

Світ великий і в ньому скільки завгодно прикладів щодо батьків і дітей. Та є одна найбільша заповідь батьківства — це велика любов до своїх дітей, розуміння їхніх потреб, знання того, що діти — це те найбільше, для чого ми прийшли у цей світ, щоб виконати своє призначення на Землі. Не в кожного можуть бути діти, не кожному дає природа таку можливість і щастя материнства та батьківства. Погляньте навколо, скільки б людей хотіло цього, з них були б прекрасні батьки, але чомусь природа поставила обмеження для них. Хто знає? Можливо їхнє призначення у чомусь іншому?

Але вам випало велике щастя — мати дитинку. Як чудово! Жінка носить під серцем клубочок живої плоті і мріє про той день, коли дитя народиться, відкриє свої оченята і вперше гляне на маму і тата. Що ж, природа — це велика загадка. А діти — це не тільки радість і рожеві мрії, а велика праця, недоспані ночі, тривоги, які ніколи не кінчаються, переживання за все на світі. І найголовніше тепер — діти. Яку б ви посаду не обіймали, яким би великим в своїх очах ви не були, та пам’ятайте, що вдома вас ждуть ваші рідні діти, ще зовсім маленькі чи вже підлітки для яких ви зовсім і не начальник, і не якась там величина міського значення, а просто — тато і мама. Вони вас чекають і прагнуть поділитись своїми радощами та тривогами, вони вас дуже люблять і готові на все, аби ви їм приділили увагу, поговорили з ними, погрались, почитали, а то й просто посиділи, обнявшись, перед телевізором чи за комп’ютером. Здається, що такі прописні істини всім відомі і всім доступні. Та це тільки здається, бо як же багато горя ми бачимо.

Дитина росте в сім’ї і є носієм сімейних традицій та устоїв. Вона кожну хвилинку життя вбирає в себе те, що бачить у сім’ї. І так день за днем, рік за роком. І коли приходить у школу — зразу видно, як дитині живеться у рідному домі. Ні, не по одягу, не по тих новеньких ранцях та імпортних туфельках, а по її поведінці, розмові, амбіціях, по душевному стану ми бачимо з якої родини прийшло дитя. То чому ж так? Адже кожен батько і кожна мати хоче, щоб її дитина була найкращою, найвихованішою, найрозумнішою... А діти такі різні і такі далекі від ідеалу.

І виходить парадокс: всі мріють про добро, а добра немає. Мабуть справа у тому, що лише мріють, а вимагається невпинна і наполеглива праця кожнісінького дня, без вихідних і перерв на відпочинок. Діти — це не тільки захоплення і радість, а й велика затрата душевних і фізичних сил обох батьків. І ось у цьому випадку, як ніде більше, підходить народна приказка: «Що посієш, те й пожнеш» То що ж ми сіємо у душах наших нащадків? На який урожай сподіваємось?

Люди сьогодні грамотні, їм доступна різна література, з якої можна багато про що дізнатись, у тому числі і педагогічна, у якій є відповіді на різні запитання. Та й виховання, в основному, здійснюється у сім’ї. Саме в сім’ї закладаються норми людської моралі, традиції, ази культури і людяності. Тільки, чомусь, у нашому суспільстві ще дуже живуча думка про те, що вихованням дітей повинна займатись тільки школа. А тому не раз чуєш єхидні зауваження співгромадян: « Що так у школі навчили?», «Ну, а де ж? Хіба батько цього вчить?» А насправді саме з сім’ї йде і позитив, і негатив, який потім виноситься на вулицю і в ту ж саму школу, де вчитель повинен займатись перевихованням своїх учнів. І ось ця негативна поведінка, наче вірус проникає у душі дітей. І там, де у сім’ї лад, де батьки вміють правильно пояснити дитині, розтлумачити всі наслідки поганої поведінки, де вміють і хочуть відволікти дитину від вулиці і зайняти її корисним і цікавим заняттям, вірус той не поширюється, а діє, як щеплення. А там, де батькам байдуже чим займаються їхні діти, де вони проводять свій час, що говорять, вірус той переростає у страшну недугу, яку важко, а то й неможливо вилікувати. То як же сім’я, чому тато й мама не проводять профілактику, чому не розкажуть, що таке добре, а що погано своїй дитині? Хай школа виховує? А так воно і є, у нас батьки тут ні до чого, бо ж вони віддали своє чадо до школи — хай і за це подякують, бо могли б і не віддати, а тоді вчителям разом з директором дали б по тім’ячку. А що може зробити вчитель, скажіть будь ласка, як у класі дітей — понад тридцять і всі з різними поглядами на мораль і культуру, на традиції і норми поведінки. Так, у школі є правила поведінки, яких учні повинні дотримуватись. Так, учитель старанно готується до години спілкування з учнями, він старається спілкуватись з ними на перерві. Але ж тільки вдумайтесь! Всього лише одна година спілкування на тиждень! За годину вчитель не встигне навіть декількома словами перемовитись з кожною дитиною. Бо ж основна увага звернена до тих, хто прогуляв уроки, хто побився з дітьми чи розбив шибу і т. д. А вдома є і тато, і мама, бабуся з дідусем у декого, є довгі вечори, вихідні і святкові дні, є світлі, хоч і короткі ранки. Але, якщо дитина порушила правила поведінки у громадських місцях або вчинила іншу провину, її, чомусь, не питають, де батьки та й не викликають їх, а перш за все стоїть питання, з якої він школи, з якого класу, хто директор і хто класний керівник та чому не проводили профілактику, а як проводили, то чому мало? А батьки залишаються сторонніми спостерігачами. З них, як з гуся води. Шановні, батьки, я вас дуже поважаю, але саме так і є. І тільки в тих сім’ях, де з самого народження дитини займаються вихованням, де дитина оточена справжньою батьківською любов’ю, турботою і піклуванням про душу, про мораль, там і хороший результат. Для тих батьків головне — це світле майбутнє для своїх дітей, тому вони сьогодні жертвують своїм відпочинком, своєю свободою, а всю енергію націлюють на одну мету — виховання дітей. Бо у школі знання дають і непогані, та й на виховання загальнолюдських норм звертають велику увагу, але ж виховання — це процес дуже індивідуальний. І хоч норми моралі для всіх однакові, та щоб прищепити їх дітям, потрібно підійти до кожного сердечка окремо, торкнутися найпотаємніших струн душі. А це найкраще може зробити тільки сім’я, тільки батьки, бо вони знають свою дитину від народження. Власне, вони ж формували характер, звички, моральні принципи своєї дитини від дня її народження і далі продовжують це робити... А якби ще усвідомлювали, що за свою бездіяльність або негативний вплив на дітей потрібно було б нести відповідальність у великих грошових сумах, то, думаю, дехто задумався б над тим, що треба робити зі своїм чадом, яке до ночі бродить невідомо де і невідомо чим займається. Батьки і тільки батьки повинні нести відповідальність за своїх дітей. А школа зі своїм завданням справляється. Ну, назвіть хоч одного вчителя, який би сказав дитині, щоб вона билася, обзивалася, крала, нищила, заздрила. Ви назвете? Таких у школі нема. Бо раз він вчитель сьогодні, в цих умовах, коли вижити йому ой, як нелегко — то це людина з великою любов’ю в серці. А така людина несе добро. Чого не можна сказати про всіх батьків. І прикладів більш як достатньо. Хоч деколи неможливо на здорову голову зрозуміти таких батьків, які зі своїх дітей роблять самі свідомо моральних виродків. А це ж є.

Розповідь перша

Про лебедину вірність складають легенди і пісні. Але побачити на власні очі, щоб переконатись, важко, не кожному вдається. Про відданість матерів своїм дітям можна і не слухати пісень, не читати легенд, бо то є істина, яку ми бачимо на кожному кроці у житті. Бо нема нічого дорожчого, найкращого, як матері її діти. Вона і неба прихилила б, і зірочки з неба дістала, аби її діти були здорові та щасливі. Ніколи не забуду сім’ю, у якій росло троє дівчаток. Одна з них — з порушенням слуху. Миле, надзвичайно добре, привітне дівчатко, завжди усміхнене, але... не може відчувати того, що інші дітки, бо тяжка хвороба забрала слух. Де тільки не возила її мама, до яких тільки світил не зверталась, а повністю відновити втрачене ніхто не зміг. Дівчинка росла, як і всі діти, а мама робила все можливе і неможливе, щоб хоч трішки повернути радість своїй дитині, радість чути і добре розмовляти. І хоч дехто давно махнув рукою, бо, мовляв, «що тут вдієш?», мама не припиняла займатись вправами, вона щохвилини розмовляла, розказувала, показувала, заставляла говорити, повторювати, відпрацьовувала з дитиною кожен звук. Здавалось, була невтомною. А є ще ж у мами двоє дівчаток, яким вона також приділяла велику увагу. Ніколи не було такого, щоб прийшли вони на новорічне свято без нового маскарадного костюмчика, який їм пошила мама, чи не вивчили уроків, чи сказали якесь погане слово. Всюди вона встигала, всім давала раду. І наварено було в хаті, і напечено, і все прибрано та випрано. І хоч великого достатку у сім’ї не було, бо це зрозуміло, та ніколи жодним словом не прохопилася жінка, що чогось їй бракує, чогось їй хочеться. І ніколи вона не розкисала, завжди привітна до людей і усміхнена, доброзичлива і уважна. А уявіть собі, як усе це їй було пережити! Яких зусиль це коштувало? Мабуть, у жодній казці не можна було б описати той душевний біль матері, ту фізичну втому, яку вона відчувала і відчуває дотепер. Ось та материнська відданість, материнська любов, яку не порівняти ні з чим. Не бачила я доказів лебединої вірності, а тому можу вірити лише на слово, а от материнську відданість і чисту материнську любов зустрічаю на кожному кроці. Вона зігріває не тільки тих, до кого звернена, а й усіх навколо, бо від неї йде велике людське тепло, щира ніжність, самопожертва. І викликає вона велику повагу і захоплення. Діти у мами виросли такі ж милі, симпатичні і добрі, як і вона. Бо хіба ж може бути по-іншому? Недаремно ж у народі кажуть: «Який кущ, така й хворостина, які батьки, така й дитина».

Розповідь друга

Життєрадісна молода мама привела до школи семирічну донечку. Дівчинка була така гарненька, як лялька, весела і хорошенька, гарно вбрана, на голові — косички і прикраси. Що й казати — красуня! Дівчинка раділа зустрічі з новими людьми, зі школою, а тому щиро усміхалася. Ми дивились на дитину і не могли стримати посмішку. Така ж вона мила та хороша. Але яке ж було розчарування, коли дівчинка заговорила. Вона давала правильні відповіді, була розумненька, але її важко було зрозуміти, бо не вимовляла так багато звуків! Ой лишенько, де ж була та мама сім років, що ж вона робила, чому занехаяла свою донечку-красуню? В такому віці вже діти вимовляють всі звуки, якщо нема ніякого психічного розладу. А у дівчинки його явно не було, а говорила дуже погано. Про це ми спитали у мами, чому вона не зверталась до логопеда, а якщо зверталась, то в чому справа? А мама зразу насторожилася і без будь-яких пояснень пішла в атаку. По принципу: кращий захист — це напад. Бо ж, мовляв, коли вона мала цим займатись, коли ходить щодня на роботу, а дитина у бабусі в селі, які можуть бути претензії до неї? І чоловік так само на роботі, хто б це її водив до вашого логопеда? Мама вже зривалася на крик, всі її заспокоювали, неначе в цьому була провина вчителів, які і бачили її вперше, що дівчинка не вимовляє звуків, а не її, мамина. У дівчинки на віях блищали сльози, вона не все розуміла. Та, напевно, вже не раз відчувала, насмішки дітей, але не відчувала найголовнішого — турботи і самовідданої любові своїх мами і тата, які кожного дня працюють на якійсь невідомій роботі, а зайнятись дитиною ніхто з них не може. Дитині було шкода своєї мами, яка розлючено вигукувала якісь незрозумілі слова, бо доня дуже любила свою недосяжну маму, яка, нарешті, приїхала в село і забрала її до себе і тепер вони будуть жити разом, а ці тьоті щось таке питають, від чого мама сердиться. Мама з гордо піднятою головою пішла і потягла за руку, немов кошеня, свою дитину.

Людських егоїзм немає меж. Заради свого спокою, заради задоволення власних потреб молоді батьки можуть закинути свою єдину дочку до бабусі на стільки років, що вже й відвикли від неї. І якби не треба було водити до школи, то вони б і далі раз у місяць приїжджали до батьків, щоб провідати там свою дочку та разом і їх. Для мене це залишається загадкою. Як це може бути, щоб росла дитина десь далеко від тата й мами, щоб вони не бачили її поруч себе, не турбувалися за неї кожної миті, не чули її голосочку, не відчували на собі її малесеньких рученят. Все це неначе на грані фантастики. А то був ще той час, коли всі мали роботу і стабільні заробітки, а для дітей було місце в садочку і логопед та інші лікарі — безплатно. А маму не можна було переконати, щоб вона зайнялася своєю дитиною, бо вона вважала себе правою. А як же? Вона турбується за дитину, а як же! Ось як гарно вбрала! Ось яке платтячко, туфельки, бантики! Що вони розуміють, ці вчителі!

А вчителям важко було зрозуміти логіку цієї жінки, яка не хотіла і слухати про якогось логопеда, про якусь мову — піде в школу, то й навчать, а що мають робити? Вони ж, ці вчителі, за це гроші одержують! (А ще ж які гроші! Нижче прожиткового кошика!) А її завдання — закинути дитину в школу, хай там навчають і виховують, бо вчителі за це гроші одержують! Ось так! А як же батьки? А батьки тут ні при чому, вони вам доручають свою дитину і з вас будуть вимагати. Від сьогодні все лежить на школі.

Розповідь третя

«Не суди людей — не судимий будеш». Так кажуть у народі, так гласить Біблія — вічна книга людства. Та як судити, коли знаєш, що так як зовні всі люди різні, так і душі у всіх інші. Я ніколи і не осуджую, а дуже хочу їх зрозуміти, як вони мислять, що вони хочуть, до чого прагнуть у своєму житті, адже життя наше таке коротке, наче мить, а зробити треба так багато! Просто часом дуже хочеться, щоб усі людські серця були переповнені великою любов’ю, ласкою, співчуттям, бо це так важливо. А ще важливіше плекати любов у серці, коли в тебе росте дитина — твоє майбутнє. У матері любов — безконечна і так само почуття відповідальності за свою дитину. Одне мені не вдається зрозуміти ні серцем, ні розумом, чому, деколи, батьківська любов така віддалена від свого сина чи доньки, така ефемерна, ну просто за гранню фантастики. Він кричить на всі заставки, що любить свою дитину, а в той же час покинув її на маму без нормальних умов життя, без нормальних матеріальних статків. А аліменти, які змусив його платити суд для власної дитини, він намагається не платити, бо ніде, ніби, й не працює. А як сам живе? А так: на заробітки їздить, то сям, то там заробить якийсь гріш, так що? Він має це віддати дитині? Ну, не діждеться ця клята жінка, бо ж вона тільки того й жде, щоб на себе потратити його кровні! Ні! І ще раз ні! Він же ще й сам молодий, не нагулявся! І йде в найближчий бар, стає за стійку, наливає келих за келихом і в п’яному чаду починає всім розказувати про свою погану жінку і про свою геніальну дитину, яка йому все розказує про ту ... . А так, дитина розказує про свою маму таке, чого вам і не насниться. Бо чим більше пакості придумає «геніальна» дитина, тим більше грошей дасть тато, (дитина це вже давно зрозуміла), а за ці гроші він купить собі що захоче! Ну, наприклад: жуйки, цукерки, іграшки, петарди, щоб кидати під ноги дітям, а ще краще — у тролейбус. Тоді всі верещать, підстрибують, бояться. А він — герой! От який у нього тато! Нікому не дають грошей на петарди, а в нього — ось є!

А татові і на думку ніколи не спадає, щоб купити дитині черевики чи курточку, або нову книжку для дитини, чи просто накормити, а нащо? Хай мати думає. Мама думає, вона працює на двох роботах, тягнеться з усіє сил, через те дуже мало бачить своє дитя, мало приділяє йому уваги. Встигає їсти наварити, попрати, прибрати, попрасувати, а ще ж одягнути, щоб дитина почувала себе добре, і далі на роботу. А дитина добре попоїсть, виспиться і йде до тата, щоб розказати нову казку-небилицю про свою маму і одержати за це гонорар. Це вже стало для дитини потребою, а батько завжди дасть якісь копійки, йому не шкода для задоволення своєї чорної і завжди захмелілої душі, а дитині поки й цього вистачить, він ще малий. А що буде далі? Що далі? Психологу передбачити це неважко. А як же дитина, що буде з нею? Яку долю готує для свого рідного сина захмелілий тато? А він про це не думає. Нащо? А якщо трапиться неприємність з його сином, він усю вину складе на матір, так як і переклав на її тендітні плечі всю відповідальність за своє дитя. І як заставити його тепер хоча б один раз задуматись над тим недалеким майбутнім, над тою бідою, яка Дамокловим мечем висить над його дитиною. Адже він гадає, що нічого страшного не трапиться, а біда обмине, що дитина виросте і все саме стане на свої місця, бо все, що найкраще — це його заслуга, а що найгірше — це провина матері.

І, що найгірше, такий тато не один. Таких багато. І ростуть сини-безбатченки при живому батькові. Нікому хлопчиків навчити, як бути справжнім чоловіком, як вести себе правильно з дівчинкою чи жінкою, як відремонтувати найпростішу побутову техніку, яка має звичку ламатися, як порадувати своїх найдорожчих людей букетиком перших квітів. Це робить у школі вчитель, але він розказує для всіх однаково, а в кожній сім’ї повинен бути ще й свій секрет, той індивідуальний підхід до кожної справи, від чого дитина стає індивідуальністю.

Розповідь четверта

Життя, життя... Таке цікаве і таке складне. Тут поруч ходять радість і сльози, щастя і горе. Воно не передбачуване і, часом, лише одна мить відділяє людину від великого чи смішного, від спокою чи страждання. Нам усім здається, що ми сильні і здатні все подолати, навіть свої негативні звички та пристрасті. Але це далеко не так. Найкраще тих поганих звичок не набувати, бо позбутись їх не просто. І лише одиниці можуть позбавитись поганих звичок. А більшість людей цього зробити не може. А таких звичок людина за своє життя набуває чимало. Одна з них — п’янство. Це тільки на перших порах видається, що людина може припинити це, коли захоче. І алкоголіком — хворою людиною — стане зовсім не він. Але це ж не так. Пристрасть до горілки та вина переростає у страшну залежність від якої позбавитись людині часом не під силу. І ось настає час, коли людина втрачає контроль, деградує. Ніколи не забуду, як привів тато маленьку дівчинку у перший клас. Ну, зазвичай приводять дітей мами, іноді — обоє батьків і рідше — сам тато. Все буває... Найперше я вияснила чи дівчинка не сирота. Слава Богу — ні. Чи мамочка здорова? Так! Допитуватись не було часу, значить мама — у відрядженні або біля конвеєра десь стоїть, відійти не може. Далі всі батьки приходять за дітками, а до цієї дівчинки тільки тато, бо він у відпустці, спеціально підгадав так, щоб проводжати і забирати донечку. Який молодець! І одного разу під вікном з’явилась дивна жінка. Вона заглядала у шибку, а в мене по шкірі «побігли мурашки» — така вона була страшна. Ні, ви не подумайте, вона, напевно, колись була дуже гарною, але теперішній її вигляд — лякав. Це була неохайна, запухла, з обличчям невизначеного кольору п’яна жінка. Вона когось кликала. Був урок і дітки сиділи, схилившись над зошитами. На невиразні вигуки вони підняли голівки, але, на моє здивування, діти не злякались, а хтось просто назвав по імені ту дівчинку. Дитина знітилась, поблідла і попросила дозволу підійти до вікна. Тепер я все зрозуміла. Це була її мама. Вона щось попросила у дитини, та тихо відповіла, похитала голівкою заперечливо і відійшла. Жінка ще постояла, щось питала у мене, але я не зрозуміла її речей, та й з рук моїх випала книжка, я нагнулась підняти, а коли глянула у вікно — побачила, що вона відійшла і тримається за дерево. Більше вона не приходила ні до вікна, ні, тим більше у клас до своєї доньки. А була ж вона зовсім молода та гарна, діткам було 9 і 7 рочків, коли безпробудний хміль забрав розум і щастя. Вона, правда, ще довго не давала своєму чоловікові і дітям жити. А він все боровся за щастя своєї родини, своїх дітей, які матері стали непотрібні. Він працював на заводі, а вдома варив їсти, прав, шив і прибирав, привчав дітей до всякої роботи, був їм за тата і за маму, вчив доньку вишивати, а з хлопчиком майстрував годівнички для пташок. Цей чоловік робив усе, щоб діти виросли щасливими. Він ні на секундочку не переставав думати про них і всього себе присвятив синові і донечці. Не було йому можливості влаштувати особисте життя, не переклав він свій тягар на іншу жінку, а проніс його сам. Може, як нагорода цьому чоловікові, діти виросли добрими і стали славними людьми, кожен влаштував своє життя, мають хороші сім’ї. А батько лишився відданим своїм дітям і онукам. Але все життя він прожив зі страхом, щоб його діти не повторили шлях матері.

А ми думаємо, що все можемо. Але людина частіше буває слабкою, ніж сильною. Тому задумаймось над своїм життям доки не пізно.

Відгуки

Social comments Cackle