Надія Красоткіна

Батьки і діти (бесіда третя)

Виховні бесіди для батьків

Приходить у світ нове життя — це діти. Переважна більшість людей дуже цього чекають, сподіваються на краще, готують себе до зустрічі зі своїми синами чи доньками і безмежно радіють їх появі на світ. Бо це ж твоє творіння, твоє продовження на білому світі, то як тут не радіти! Мама ще коли носить своє дитя, то вже розмовляє з ним, багато читає, дивиться гарні фільми, вдосконалює свої знання, щоб дитина була розумною, бо так радить сьогодні медицина. І це справді так. Маленьке дитятко ще в утробі матері має почуття: воно буває дуже задоволеним, коли все добре; воно лякається, коли щось не так, бо має здатність усе відчувати. Тому й радять молодій мамі бути спокійною і стриманою, веселою і життєрадісною, не палити і не вживати алкогольних напоїв, щоб дитинка почувала себе комфортно, була здоровою і правильно розвивалась. І молодий тато бере активну участь у розвитку дитини, бо і він розмовляє з дитятком, створює для мами і своєї дитинки хороші умови, щоб їм було затишно і добре. Звичайно, у кожного свої проблеми і часом тих порад чоловік чи жінка не дотримуються, а тоді нарікають на долю, чому, де і звідки береться біда на їх голову. А біда не чекає, вона приходить до того, хто її на себе накликає. А чому б і ні? Адже ви знали, як себе поводити? Знали що можна робити, а чого ні? А як робили? Тому і не дивуйтесь, бо що заробили, те й маєте — такий закон життя.

Але годі про це. Дитина вже є, вона росте, розвивається, а завдання тата і мами — зростити і виховати сина чи доньку, щоб діти пішли у світ здоровими, щасливими, розумними, добрими, бо від цього залежить не тільки їхнє майбутнє, а й у великій мірі — майбутнє тата і мами. Усе в цьому світі взаємозв’язане. А батьки і діти зв’язані найтіснішими вузами, бо це рідні люди. І як же важливо знати сьогодні, що робити, як поступити правильно, як виховати свою дитину, щоб бути щасливим разом з нею. Бо в народі кажуть, що найбільше щастя — це щастя від дітей. А народ наш дуже мудрий, він на протязі віків перевірив правильність своїх методів і відобразив це в усній творчості — у прислів’ях та приказках, у казках та легендах, у загадках та незчисленних піснях. Тому й почуєш не раз: «Малі діти — малий клопіт; великі діти — великий клопіт» або «Від малих дітей болить голова, а від великих — серце». То що ж робити, щоб не боліло серце від гірких дум, щоб усміхалось сонечко і не хмарилось небо на горизонті старості? Життя складне і важко у ньому все передбачити. Кажуть, життя прожити — не поле перейти. На все немає рецептів, але є прописні істини, які кожен повинен знати, виконувати неухильно — це, по-перше, велика любов до дитини і відповідальність за неї; по-друге, — щоденна турбота про її душу, почуття та розум і, звичайно, про хліб насущний. Саме по собі нічого доброго не виросте. Сам по собі росте тільки бур’ян. А дитину треба всього навчити, до всього привчати, дати про все на світі правильні поняття. А це робиться не за один раз і не за один день, це постійна і клопітка робота, яка вимагає від батьків постійного погляду на свою дитину і не дозволяє розслаблятися. Хтось може заперечити, що, мовляв, якось виросте, адже я виріс і став людиною і він чи вона виросте. Можливо й виросте і стане доброю людиною, залежно від того в якому оточенні ростиме, але найвірогідніше, що така бездоглядність і неуважність до власної дитини обернеться бідою. Адже сьогодні вже не той час, що був двадцять — тридцять років тому. Нічого не стоїть на місці — все змінюється, перебуває у русі. Міняються погляди людей, міняється життя і не завжди на краще, на превеликий жаль. Ще коли росла я (а це було після війни), то мама вчила мене давати милостиню, допомагати кожному, хто потребував допомоги, вітатися з людьми і співчувати, бо від суми і від тюрми ніхто не застрахований, казала вона. І хоч я не все ще тоді розуміла, та це запало глибоко в душу на все життя. Ми не дуже й закривалися, а двері найчастіше тримали відчиненими і до нас часто заходили зовсім чужі люди. А сьогодні? Ми вчимо дітей не відчиняти дверей, бо може трапитись всяка біда. І навіть не кожна мама вчить свою дитину подати милостиню, а ще й посміється чи з огидою відвернеться від того, хто просить. І при цьому не згадає біблійного вірша: «то ж не оскудіє рука, що дає». Не кожен поспівчуває людському горю, бо очерствіли душі людей, то що ж можна сказати про дітей? Вони знаходяться в оточенні своїх сімей і є носіями тих звичок, традицій, моральних устоїв, що й батьки. І як би вчитель у школі не переконував дітей бути добрими, співчувати, любити навколишній світ і все в цьому світі, якщо цього не вчать батьки або вчать по-іншому, вчитель їх не переконає. Бо перші правила, почуття і норми поведінки закладають батьки і це найстійкіше. «Яке дерево, такі його й квіти, які батьки, такі й діти» — каже народна мудрість. А погляньте тільки скільки сьогодні старих батьків не доглянуті своїми дітьми, а знаходяться у будинках пристарілих, бо їхні сини та доньки не хочуть себе утруднювати доглядом за немічною матір’ю чи старим батьком, а у цих дітей ростуть свої діти... Як ви гадаєте, вони поведуться краще, ніж тато чи мама? Я переконана, що ні. Приклад батьків — це закон для наслідування. І скільки б у школі ми не вчили, скільки б не говорили про співчуття, доброту, любов і т.д., якщо цього нема у сім’ї, дитина цьому не навчиться. Простий приклад: кожен вчитель розказує про те, як треба розмовляти, що вживати брутальні слова у своїй мові — це не тільки не гарно, непристойно, а й шкідливо для здоров’я, а деякі діти (навіть у початкових класах) ці слова говорять. Чому? Адже вчитель такі бесіди проводив, так переконував, такі приклади наводив, а от два хлопчики вживають їх у мові, хоч плач. Всім іншим дітям це не подобається, дехто з батьків приходить до вчителя зі скаргою, що у класі таке неподобство. А йде біда з тієї родини, де живуть хлопчики. Там не тільки тато, а й мама після кожного слова непристойну лайку вставляють. І як не переконуй, а що є, то є. Правда, у класі під всевидющим оком учителя це не трапляється, хіба що подумки, а після уроків дитина дає волю виговоритись та так, що вуха в’януть. Бо це вже не школа — це вулиця. А на вулиці є багато дітей, вихованням яких батьки не займаються. Діти спілкуються між собою на такій лайливій, брутальній мові — один перед одним, хоч і самі, часом, не розуміють тих слів, але ж чим гірші слова, тим більший герой в своїх очах. А ви прислухайтесь, як розмовляють між собою підлітки і дорослі хлопці, а дівчатка! Звідки це йде, зі школи? Проте часто від дорослих почути можна: «І чого тільки вчать у тій школі?» Не до батька-матері звернені претензії, а до школи. І жоден з тих, хто це чує, не зробить зауваження дітям, бо знає, яку матиме відповідь. То ж нащо? А от, щоб відвести душу, кине камінець у школу та вчителів. Це лише один приклад, який добре ілюструє звідки йде біда. А таких прикладів — тисячі.

Та є інші приклади, яких можна навести теж тисячами, де в сім’ї ростуть виховані і чудові діти, де тато й мама своїм прикладом вчать дітей доброті і мудрості.

Розповідь перша

Для обох батьків школа їхніх дітей була завжди храмом науки і мудрості. Так вони самі відносились до школи, з повагою ставились до вчителів, так відносились до вчителів і до школи їхні діти: син і донька.

Обоє батьків привели у перший клас симпатичну дівчинка з двома тоненькими косичками і величезними бантами. Вона йшла між ними щаслива й усміхнена. І от тато і мама молоді і красиві, сповнені радості віддали своє дитя з рук в руки вчительці. В той день було багато тат і мам, сестричок і братиків, а ці батьки якось особливо запали в душу. Можливо тому, що їх єднали якісь особливі стосунки, вони аж світились добротою і щастям... Час спливав, всі діти вчились, до всіх приходили то тато, то мама, а ці двоє завжди разом та ще частенько з меншим синочком. І коли вони заходили до класу, то він ніби наповнювався особливою аурою. Ставало світліше. Вони завжди готові були прийти на допомогу і ніколи не питали, що треба зробити, а робили все у класі: чи то поміняти замок, полагодити парту, розкреслити дошку, відремонтувати програвач, повісити картинку, забити цвяшок, підклеїти книжки, виготовити поличку, помити вікна, вставити скло, організувати батьків для ремонту класної кімнати... — словом, все. Таке враження, що робота їх сама знаходила. А якщо не було роботи, то просто поспілкуватись, запитати про щось. Дівчинка закінчила початкову школу, а в перший клас батьки привели сина. І знову ті ж самі стосунки — турбота і відповідальність за все. І хоч дівчинка вчилась дуже добре, а хлопчик мав деякі труднощі у навчанні — це були дуже виховані, добрі і щирі діти. Вони завжди були разом з батьками, все робили разом і не тільки в школі, а й вдома. Всі роки навчання цими дітками і батьками захоплювались учителі. Всі роки, доки вчились діти, батьки приходили до школи удвох і все робили, що б їх не попросили. Та й просити не треба було, бо вони й самі бачили, що треба. Їхні діти вже давно закінчили школу, хлопець відслужив в армії. І скрізь, де б вони не були, їм було добре, їх любили і поважали. Мабуть правду говорять, що доброму завжди добре. Діти вивчились і успішно працюють, кожен знайшов свою стежку в житті, а душі цих дітей, тепер вже дорослих людей, чисті і світлі, як і у їхніх батьків. Щоб мати таке велике, щире і добре серце, не обов’язково закінчувати університети, треба бути просто Людиною! Всі вони завжди кожному прийдуть на допомогу, про них люди говорять найтепліші слова. Та що й казати, тато цих дітей не раз їздив на ЧАЕС добровільно, щоб і там своїми руками і своїм добрим серцем ліквідувати наслідки страшної трагедії. Мабуть правда, що найбільший клад, коли в сім’ї лад. Тоді добре — батькам і дітям, а поряд з ними і всім, хто їх оточує. Людина в світ приходить для добра. У кожного своя стежина і треба її пройти з честю, з почуттям великої любові до людей і до цього складного і такого неповторного світу.

Розповідь друга

Доброта — це світло і тепло, що зігріває, дає силу і наснагу, робить людину прекрасною і чистою. Як важливо, щоб доброта жила у кожному людському серці, без цього не можна прожити повноцінне і щасливе життя. Бо чим більше ти віддаєш доброти іншим, тим більше її стає у твоєму серці. Доброта, любов — це категорії вічні. Без них ніяк не прожити людині. Погляньте на тварин. Як ніжно облизує своє дитя левиця, кішка чи собачка. Які це лагідні і ніжні мами. Разом з тим вона вчить своїх діток всьому, що необхідно для життя і безпеки. Тварина не лінується сотню разів на день облизати дітей, збігати щось вполювати, накормити їх. Це ж тварина. А всі ми: тварини і люди — частина живої природи, біологічні діти Землі. Може й не зовсім етичне таке порівняння. Але чому? У нас однакові інстинкти і почуття. То чому людина з її інтелектом може викинути своє беззахисне новонароджене дитя на смітник? А тварина буде захищати свою до останнього подиху? Чому людина може вигнати свою малу дитину з дому на вулицю? А тварина сама не доїсть, а віддасть дитині? І чому, нарешті, бувають дуже жорстокі люди, що в них замість серця? Мені не дає спокою те, що людина може поводити себе гірше тварини. Як це? Чому? А та жорстокість, яка поселяється у дитячому серці переростає згодом у страшну біду не тільки для неї, а й для оточуючих. У перший клас привели хлопчика. Ось так просто — привели і кинули. Ніхто особливо не турбувався про нього, ніхто його не приходив забирати, він і сам усе знав, всюди ходив самостійно. Був хлопець величенький, як на його вік, і відразу дав усім зрозуміти, що сила в нього є. Першого ж дня почав показувати кулаки. Тільки першого та другого дня було багато батьків і він боявся, а в наступні дні, коли потік батьків під класом припинився, хлопець побив зразу декількох дітей. З того часу все й почалося. Бідні діти не мали більше спокою, вчителька не встигала розбороняти і проводити з ним бесіди, а діти і батьки хором скаржилися. Мама хлопчика приймала рішучі міри після кожних відвідин учительки — вона просто від душі шмагала хлопця, а потім приймався за діло тато, який частіше за все приходив напідпитку. З хлопця мало шкіра не злазила. Але чим більше його били, тим більше він бив дітей. І бив жорстоко, до крові. Вчителька вмовляла батьків не бити дитину, а добром і ласкою повернути добрі стосунки і сама всю свою любов і ласку віддавала цьому хлопчику. Але ніщо не допомагало. Як би вона не говорила, що б не робила — не допомагало. Про причину такої поведінки здогадатись було не важко — тато регулярно бив маму. Все це проходило перед очима малої дитини. А коли татові здавалось мало, то він переключався на дітей. Звідки взятись добру? У класі створились ненормальні стосунки. Так як мати і батько у школу не приходили на перервах, щоб бути з сином, то вчителька водила його за руку сама протягом цілого дня. Але й тоді він встигав вирватись і побити когось. Звернулись до лікаря. На кінець лікарі зробили висновок, що ця дитина не може знаходитись в дитячому колективі, а повинна вчитись на дому. Батьки і діти класу зітхнули з полегшенням. Але не надовго. Після лікування він почав перестрівати дітей, коли вони йшли з уроків. Він знову бив, забирав гроші, та тепер батьки почали зустрічати дітей по черзі і розводити по домівках. Так минув рік, другий, третій. Були інциденти, але все якось обходилось більш менш благополучно. Діти попідростали, стали самі собі давати раду. Та хлопець також підріс, його потреби в грошах виросли, а сила била через край. Тому він і ще такий, як він, перестріли хлопчика з шостого класу після уроків і в темноті побили так, що дитина залишилась без руху під забором. Люди знайшли його і викликали швидку допомогу, яка забрала дитину в реанімацію. Добре, що все обійшлось, дитина прийшла до тями. Але що буде далі? Долю цього жорстокого хлопця передбачити можна, але хто ще зустрінеться йому на дорозі? Це важко знати.

Ніколи жорстокість не породжувала добра. Зло породжує ще більше зло. Це повинен кожен знати і застосовувати свою силу до дитини не тільки беззаконня, а й великий гріх. А що батьки? Вони ведуть такий же спосіб життя, як і раніше: чим більше випити і чим жорстокіше побити. Їхній син ще, мабуть, не доріс, щоб підняти руку на батьків, але йде до того. То що ж буде далі? Чим скінчиться ця страшна історія? Не будемо вгадувати... Може він підросте і щось в його душі зміниться на краще?

Це ще один приклад того, що все народжується у родині: і добро, і зло. Яким же, треба бути жорстоким батьком, щоб сплюндрувати дитячу душу, зробити рідну дитину садистом, а її долю понівечити власними руками. І ніякої відповідальності, при цьому, не несуть ні батько, ні мати.

Добре, що це не типова історія — це виключення із правила, але страшне виключення, крайність. Та відповідальність лежить на батьках. Від них у хлопця така поведінка і така чорна жорстокість. Але й у кожному класі є дитина, яка любить показати свою силу на однокласниках. А йде все з того, що вперше батьки дали добро на таку поведінку. І слово мами чи тата «дай здачу» стало ключовим у поведінці дитини. Можливо, у тих родинах і нема прикладу жорстокої поведінки, але часом одне слово може багато означати. Бо це ж слово мами або тата, а вони для дитини авторитет. То що ще треба? Дитині змалку слід пояснювати, вчити, як поводитися у дитячому колективі, щоб тебе поважали і любили. І бійка та «здача» аж ніяк не додає авторитету та поваги.

Радує серце те, що більшість дітей у кожному класі дружелюбні, життєрадісні і веселі, вони на диво вміють гратись між собою, гарно поводитися, ніколи нікого не ображають, не придумують образливі прізвиська, вміють дружити і поважати один одного, а це велика заслуга кожної сім’ї, де тато і мама люблять свою дитину, прагнуть виховати її хорошою, доброю та чуйною. Вони не лінуються пояснювати дитині, як жити у цьому складному світі, щоб бути добрим і розумним, щоб тебе любили і щоб у твоєму серці жила доброта і світла та чиста любов. Такі діти з першого слова розуміють вчителя, вони правильно реагують на зауваження, вміють виконувати доручення, вчать з задоволенням нові правила поведінки і виконують їх охоче. День і ніч не покидає думка про наших дітей, про наше з вами майбутнє. Адже нам жити у цьому світі, а нашим дітям будувати нове життя. Яким воно буде залежить від них та від нас з вами: батьків, вчителів, та й просто перехожих, яким не байдуже, хто з ними поруч.

Відгуки

Social comments Cackle