Надія Красоткіна

Батьки і діти (бесіда шоста)

Виховні бесіди для батьків

Ніколи не перестану відстоювати свою думку, що дитину треба виховувати доброю, чуйною, співчутливою, щедрою, щирою і люблячою. Бо коли є в її душі ці якості, то вона й заступиться за іншого, виручить з біди, допоможе у чорний час не тільки добрим словом, але й своїми діяннями, поспівчуває людському горю і прийде на допомогу та проявить смекалку і героїзм, коли буде потрібно. Бо ж на те ми й люди, щоб співчувати і допомагати, заступатись за слабшого, щедро дарувати любов всім, хто навколо нас, бо ж чим більше ви віддасте любові і тепла, тим більше одержите цього від людей. І не завжди все може сила, хоч дехто й каже, що коли сила є, то й розуму не треба. А людина починається зі слова, зі слова доброго і мудрого, щирого і лагідного та переконливого. Недаремно народна мудрість каже, що слово — мур розбиває. Воно і справді так. Людська доброта і любов, добре і щире, світле слово мають величезну енергетику і силу впливу на інших. Добра і любляча людина не зможе причинити нікому зла, не зможе скривдити і зрадити, пройти мимо чужого горя. То чому ми боїмося бути милосердними і добрими, чуйними і щирими, а прагнемо виховувати своїх дітей занадто вже сміливими борцями, вчимо їх не поступатися, битися, добиватися свого будь-якими методами і прийомами, як кажуть, йти по трупах до наміченої цілі? Як правило такі діти виростають жорстокими, а нерідко й злими геніями, носіями зла. І доки вони малі, батьки горді від того, що їхні чада верховодять серед дітей, але дуже часто трапляється й так, що виростають з них просто нелюди, тоді вони й батьків своїх не пошкодують, бо в їхньому серці вже не буде місця для співчуття. Звичайно, треба, щоб дитина була сміливою, сильною, щоб вона вміла захистити себе й інших від чужого впливу, від жорстокості і зла, але з розумом, без помсти і жорстокості.

Звичайно, у кожного свої спогади дитинства. Я чомусь згадую себе малою літнього сонячного дня. Я сиджу на подвір’ї, а по нашій вулиці проходить старий чоловік з білою, як сніг, бородою. В нього за плечима мішечок, а в руці палка, на яку він тяжко спирається. Мама сказала, що в нього немає житла, нема в нього і родини, він опинився тут після війни, а де жив до цього ніхто не знає. Він і сам не знає, хто він та звідки. Кажуть, таке трапляється після тяжкого поранення. Але він давав собі раду, допомагав людям чим міг, тому куском хліба люди з ним ділилися. Ця розповідь мами і вид чоловіка викликав у мене море жалю, мені було дуже шкода, що так трагічно склалася його доля. Я плакала і питала у мами, що можна зробити, щоб йому стало краще жити, щоб він знайшов своїх рідних, які, можливо, його десь чекають. Бо як же у світі жити без рідний людей? Я цього не могла уявити. А мама зі сльозами на очах відповідала, що він, мабуть, зі сходу України, бо часто згадує про голод. І може статись, що він ще пригадає все, що з ним сталося. Люди старалися йому допомогти, бо з усього було видно, що цей чоловік добрий, грамотний і вихований. Світ не без добрих людей. Усім миром люди старалися полегшити життя чоловікові з білою, як сніг, бородою хто харчами, хто одягом чи взуттям, а треба сказати, що це був післявоєнний голодний і скупий час. Хтось з людей звертався в різні інстанції, щоб знайти його близьких чи знайомих та рідний дім. Я вже не пригадую чим скінчилась та історія, тільки образ чоловіка з білою, як сніг, бородою залишився в моїй душі по сей день, а разом з ним і той біль, жаль, туга, все, чого не можна описати словами, залишилося з дитинства і до сьогодні. Тому й у наше сьогодення я не можу спокійно дивитися на скривджені людські долі, намагаюсь допомогти чим можу, а якщо не можу допомогти, то хоч поспівчуваю. І завжди виринає з дитинства сонячний літній день а по вулиці, тяжко спираючись на палицю, йде старий чоловік з білою, як сніг, бородою. І серце стискується від болю. Бо ж добре знаю, що є й такі, що кинуть вслід палицею та єхидно оскаляться, мовляв, так тобі й треба. А цього ж не повинно бути. Серед людей повинно перемагати добро, любов, людяність, нате ж ми ж люди!

Це було у той далекий і суворий час, була для всіх одна біда, та як завжди, комусь її дісталось більше, а комусь менше. Тільки я думаю, чому страшна доля дістається людям сьогодні, у двадцять першому столітті? Переживши страшні воєнні лихоліття, люди повинні були навчитись жити у мирі, без заздрощів, без тих семи смертних гріхів, посланих на людство зверху. Та воно ж не так. А біда чигає на кожного. Кажуть же, що від суми і від тюрми не зарікайся, але береженого й Бог береже. Та люди все одно спокушують свої долі. То злим словом, то злим ділом, то наркотиками, то спиртним, а долі ламаються і не тільки власні, але й у всіх тих, хто поруч і найстрашніше — страждають діти, стають непотрібними батькам, зайвими. Тому так багато сьогодні сиріт при живих батьках, так багато малих дітей залишених без сімейного затишку, без маминої ніжності, без батькової суворості й любові, а просто викинутих на смітник. Хоч і сиріт справжніх сьогодні значно побільшало. Ще в сімдесятих роках у нашій школі на більше як дві тисячі учнів було три напівсироти, а сьогодні на тисячу триста учнів десятки сиріт і напівсиріт. А все це Чорнобиль і наша екологія та ще й незахищеність людей, байдуже ставлення до них збоку держави. Болить душа від того, що діти в такому ніжному віці позбавлені найголовнішого — любові і доброти тата і мами. Але ж сьогодні таких дітей дуже багато і з цим треба щось робити. І якби це залежало від мене, я б створила для всіх цих дітей будинки сімейного типу, щоб люди зі світлою душею займалися дітьми і замінили їм батьків та виховали б цих дітей добрими і люблячими. Але поки що про це лише можна помріяти. І хоч давній радянський лозунг «Все найкраще — дітям» ми бездумно підхопили, але не тільки найкращого, але й посереднього ще не можемо їм дати. А треба робити, бо діти ростуть по підвалах і каналізаціях, на горищах і вокзалах, та й ще де тільки. А в першу чергу, на мою думку, треба змінити погляд на виховання дітей у родині. Батьки повинні на всі сто процентів відповідати за виховання дітей. А що в нас на сьогодні? Як тільки учень прокрався, чи зробив інший поганий вчинок, чи біди натворив, у першу чергу винен директор школи, заступник директора по виховній роботі і класний керівник. Ну зрозуміло, коли негідний вчинок скоєний у школі, то повинні нести відповідальність ці люди, а коли дитина бродить вночі хто знає де і робить лихо? Чи й зовсім не йде до школи, а йде на інші сумнівні промисли? Чому батьки не знають і не хочуть цікавитись своїми дітьми? Чому в суспільстві склалась така думка, що за все повинна відповідати школа? Адже усім відомо, що виховання відбувається в сім’ї на 80 %, і до школи приходять діти вже так чи інакше виховані, зі своїми поглядами і рівнем культури. А в школі ми починаємо вже перевиховувати дитину, переконуємо її в тому, що добре, а що погано і так далі. І от цікавий приклад. Коли ще я була малою, то не раз чула від людей таке: «То тебе мати з батьком так навчили?», а сьогодні ви цього не почуєте, сьогодні до дітей звертаються люди так: «Що, тебе так у школі вчать?». Тепер у людській свідомості відбулись зміни і все валиться на школу. Та й зрозуміло, коли з батьків штучно знята відповідальність за виховання дітей, то вона лягає на школу. І коли дитина провинилась, його ведуть не до мами з татом, а до вчительки. От ще одне пояснення тій жахливій картині — бездомні діти. Але я не можу зрозуміти одного, що думає мати, коли свою дитину виставляє за двері власної квартири в ніч? Ну як треба провинитись дитині, щоб мати відштовхнула? Дітям властиво помилятися, в них так мало життєвого досвіду, не кожна дитина вміє проаналізувати наперед, що з того вийде, які наслідки випливуть з її вчинку. Дітей треба вчити, переконувати, розмовляти постійно з ними і доводити, що зла робити не можна, що красти — гріх, гріх кривдити і насміхатися зі слабших, треба прищепити дитині думку, що не можна іншим робити того, чого ти не хочеш, щоб тобі робили. Ось те золоте правило, яке кожна дитина повинна засвоїти у ранньому дитинстві. А хто це повинен втлумачити в маленьку голівку, мама чи вчитель? Мама в першу чергу і вчитель також. Тільки справа в тому, що мама це говорить для однієї дитини, посадивши її на коліна чи поруч з собою, обнявши дитину і вони довго і тепло розмовляють, а мамине тепло і доброта переливається дитині разом з її словами у саме серце, заполоняють її душу і це залишається з нею на все життя. Може вона й забуде щось із сказаного, але ніколи не забуде тої радості спілкування, тепла і щирості маминої душі і не стане заподіювати нікому зла. Інша справа, коли вчитель про це ж саме говорить з дітьми в класі, коли перед нею більше тридцяти дітей з різним світосприйманням, вихованням і поглядами на добро і зло. Як би чудово вчитель не передавав дітям свою думку, як би цікаво не розказував, а результат буде різний з кожною дитиною, бо одне вміє налаштуватись на хвилю вчительської доброти і любові, а інше дитя сприймає це з насмішкою і недовірою. І як би вчитель не старався донести все це до дитячої душі, все одно десь буде збій. Тому що виховання — це дуже індивідуальний, безперервний процес. Я згадую один випадок, коли я проводила бесіду зі своїми дітьми якраз на цю тему. Я так старалась дохідливо пояснити, наводила приклади, домагалася, щоб кожну дитину викликати на відвертість, щоб всі активно включились в розмову і була вже майже задоволена собою, бо ж домоглася поставленої цілі, всі діти зрозуміли і не будуть чинити зла, коли це один хлопчик встає і каже: « Все це туфта, я буду робити те, що захочу, я з кожним розберуся і не дам себе скривдити, а неудачників — передушу! Я їх ненавиджу і тато мій теж їх не переносить!» У мене земля попливла під ногами. От і домоглася! Все перекреслив одним махом син бізнесмена. Але встає дівчинка, тихенька і добра, вона подивилась на хлопчика і сказала: «Ми знаємо, що ти такий і душа у тебе чорна, але і на тебе прийде лиха година, ти не думай, що вхопив Бога за бороду!» В класі запанувала тиша. Всі замислились. Звичайно, вдома йшло обговорення всього, що відбулось у класі, я це знаю, бо на другий день мої третьокласники групками обговорювали вже домашні розмови. До мене з коридору донісся голос синочка бізнесмена та так, щоб я почула: « Тато казав, що вчителі і є ті неудачники, бо всі розумні на фірмах гроші заробляють, а ці зошити перевіряють!» І тут почалась тусовка, всі накинулись на хлопчика і почали голосно доводити, що він неправий. Я вийшла до дітей і покликала всіх до класу. Тепер розказала їм ще й про те, що в кожної людини повинна бути мрія, яка несе людину, мов на крилах по життю і робить її щасливою незалежно від того, яку матеріальну винагороду вона за це одержує. Адже людське життя — це не тільки гроші і матеріальні вигоди, а це ще і мрія та високий політ, який вона дає; любов і порив душі; прагнення робити добро і творити красу і ще багато того, чого не можна оцінити грішми. Діти слухали і мовчали, мовчав і той хлопчик. Я знаю, що в нього вже стійкі переконання на цей рахунок, бо ж його тато не раз і не двічі вдома кидає репліки про невдах, а слова потрапляють на хороший ґрунт і добре засвоюються дитиною. І батькові не треба проводити виховної години, для нього досить і одної хвилини щодня, щоб переконати свою дитину у тому, в чому впевнений сам. Ось та сила сімейного виховання! Авторитетний тато кидає просто репліку, але приносить додому гроші , цінні речі, цікаві і дорогі іграшки для дитини, яких нема в інших дітей. А що ще треба, щоб переконати у своїй правоті дитину? Пройшло кілька днів і тато прийшов з сином до мене після уроків вибачатись. Мовляв, усе це не про мене, що син ще маленький і встигне зрозуміти. Я вислухала його і сказала, що, звичайно, це не про мене і не про тих вчителів, які день і ніч сидять, як бджілки над дитячими зошитами, це не про нас. Бо ми свою роботу любимо, а інакше чого б були у школі до сьогодні, і дуже любимо наших слухняних і неслухняних дітей, ми вчителі за покликанням і за станом душі і все це не про нас, а діти виростуть — зрозуміють, яке це велике щастя робити в житті ту роботу, яку любиш і з дитинства та юності вимріяв. Я не образилась, нема за що. Кожен в праві думати по-своєму. Але часом буває прикро, що про нас так само думає і наша держава, яка оцінює роботу вчителя так само, як і роботу прибиральниці. Прибиральниць я дуже поважаю, бо і там є талановиті і віддані люди, які вміють чудово це робити, тому їм велике спасибі, але ж між роботою вчителя і прибиральниці є різниця. Чого її не бачить наша держава?

Ось такі випадки переконують мене в тому, що виховна робота з учнями в школі повинна бути на висоті. У наведеному випадку міра впливу вчителя на дитину мізерні, тому що у дитини є вищий авторитет — його тато. І переконати хлопчика в іншому може і не вдасться, але замислитись над якимись питаннями хлопчик здатний і не випадково вони прийшли удвох з татом, значить мучила совість дитину і він про це говорив удома, та так, що змусив тата прийти до вчителя. А це вже означає, крига холоду і байдужості, самовпевненості і упередженості зламана, ну, принаймні, дала тріщину. Це дає надію, що він буде задумуватись над тим, що робить, я так думаю.

Якщо не вчитель, то хто пригорне дитину, на яку вже давно не звертають увагу батьки, які крім якоїсь одежини та куска хліба неспроможні нічого дати для душі, тому що самі постійно пиячать і від пиятики до похмілля знаходяться у чорному мороку. А таких, як каже статистика, є чимало і в містах, і в селах. Здавалося б, як до такого життя можна дійти в селі, де людина постійно перебуває серед односельчан в роботі, турботі про хліб, про город, домашніх тварин, які годують її. Але ж ні, йдучи по сільській вулиці, де біля кожної хати квіти, садок, чистий дворик, розмальована криниця, раптом неприємно лізе у вічі повалена огорожа, яку сто років ніхто не фарбував і не намагався випрямити, бур’яни в людський зріст, жодної квітки, хоч ні, будяки цвітуть, як належить і навіть оси над ними літають. І хата і все навколо неї брудне і чорне. І господар цього царства безладу живий і здоровий виповзає, щоб води напитися. І господиня викочується брудна і невмита, щоб вигукнути лайливе слово вслід кожному та й діти в них є. Вони ще не дійшли до такого стану, як їхні мама з татом і їм соромно за батьків, за себе, але що вони можуть зробити? Хоч добре бачать і розуміють, що інші люди так добре живуть, а їхні однокласники хоч і не багаті, але чистенькі і охайні ходять до школи і мають на перерві що перекусити, а в них іноді нема куска хліба і в хаті брудно та холодно. Як їм живеться? До кого прихилитися в час розпачу і безнадії, як не до вчителя, який вислухає, поспівчуває і дасть пораду.

Одружилися двоє гарних людей і почали спільне життя. Були молоді і веселі, життєрадісні і дотепні, мали хорошу освіту і чудову роботу, їх всюди запрошували в гості. Здавалося, щастя поселилося в родині. Народили вони двоє діточок — хлопчика і дівчинку.

І життя пішло. Дітки росли і радували вчителів і батьків. Та з батьками щось почало творитися, вони все менше уваги стали звертати на своїх дітей, а все більше усамітнювались удвох за чаркою, пили і розмовляли, то лаялись, як щось їм заважало, але через годину сідали за стіл, діставали пляшку і випивали мирову, щоб все повторити заново. Це увійшло в звичку, а все інше: турбота про дітей, про їхнє майбутнє, про чистоту, красу в помешканні, город і квіти відійшло на задній план і стало таким далеким-далеким, що згодом і зовсім щезло. На порядку денному була кількість вигнаної горілки, її реалізація і випивка удвох. А діти росли. Дівчинка вийшла заміж і пішла жити до чоловікової родини, а хлопчик підростав в цілковитій байдужості збоку батьків, відбився від рук і покотився з гори. Став випивати, красти, битися, за що його й посадили. А батьки доходили до краю бездни. Їх звільнили з роботи, чи скоротили з посад, але суть у тім, що обоє залишились без роботи і без пенсії, бо ще ж не дожили до пенсійного віку. Вони десь таки ж знайшли роботу, але не надовго. Перестали оплачувати комунальні послуги, газ, світло. За несплату газ відрізали, хата холодна, а тут зима з морозами. Чоловік помер чи замерз у нетопленій хаті, а жінка продовжувала свою одіссею уже з подружками, такими, як сама. Часом вона знаходила двері до школи, в якій навчалася тепер її внучка, але в клас ніяк не могла потрапити, блудила по школі, доки її не виводили. Під кінець прогулянки вона вже й не знала, чого приходила і марила то сином, то донькою, а за внучку забувала начисто. Пройшов час і внучку, гарну і дотепну дівчинку, забрала зі школи друга бабуся. Ми здивувались і запитали чому. А вся справа в тому, що батьки розійшлися і чоловік забрав дівчинку до себе, бо мама почала безпробудно пити, як і її батьки. Тепер ця почорніла від холоду і горілки жінка живе разом з дочкою, нещодавно повернувся туди ж син і всі знаходяться під контролем оковитої. Вони тижнями не виходять з великої, але дуже брудної облупленої і холодної хати, яку ще колись побудував з найсвітлішими мріями про майбутнє своїх дітей батько цієї жінки і дідусь обох онуків. Ось яка доля спіткала цих людей. А все ж могло бути по-іншому, не піддалися б вони спокусам оковитої. Як же страшно і боляче на таке дивитися, бо ж знали ми цих людей змолоду, а їхніх діток змалку. Ось і зробіть висновок. Людина спочатку думає, що в будь-який момент покине чарку, коли захоче, але приходить такий час, що покинути вже немає сили і летить шкереберть життя своє, життя дітей, життя онуків. Ця біда приходить непомітно, але настільки підступно, що вбиває в людині все найсвітліше. Дивовижний і чарівний навколишній світ звужується до розміру пляшки і вже ні про що більше людина не мріє, ні про що не думає, байдуже ставиться до всього і до всіх. Одним словом — деградує. А хіба про це мріяв кожен з тих людей? Хіба до цього прагнув? Звичайно, ні! Мабуть, коли б показали портрет тієї сьогоднішньої хворої, бездумної і втраченої людини їй замолоду, вона ніколи з цим не погодилася і, можливо, усе б зробила для того, щоб такого сорому і жаху не сталося. Але ніякі вмовляння, прохання і жодні переконання сьогодні не приймаються ніким з них. Кожен думає, що з ним такого не трапиться, це з іншими таке може бути, тільки не з ним. Але біда не питає, вона приходить якось непомітно, але надовго, а то й до кінця залишається з людиною, щоб знищити і показати іншим до чого можна дожитися. Шкода, але люди звикли вчитись на своїх помилках, а не на чужих, дуже жаль. Хтось мудрий сказав, що розумний вчиться на чужих помилках, а дурний — на своїх. Мабуть не всі з нас дуже розумні, бо кожен все-таки робить свої помилки, які були вже колись зроблені сотні разів іншими. Чому б не порозумнішати нам, адже сьогодні вже третє тисячоліття! Чому б не вести тверезий спосіб життя, щоб самому жити радісно і щасливо та своїх діток вивести в люди і дати їм світле і щасливе майбутнє, до якого вони прагнуть, адже у них є свої заповітні мрії. Це так просто. Раз і назавжди кинути чарку об землю і сказати собі та іншим —НІ! І все. Адже горілка нікому ще не додала ані розуму, ані мудрості, а лише горе. То чи ж варто так трепетно до неї ставитись, щоб зруйнувати своє майбутнє? Подумайте над цим, шановні батьки, ви повинні допомогти своїм дітям, щоб їхні світлі мрії здійснилися і щоб вони стали у цьому житті щасливими. А сьогодні це залежить тільки від вас! Щастя вам!

Відгуки

Коментарі Cackle