Є люди різні: добрі і не дуже.
Та кожен з них, а все ж чогось навчить.
Одні проходять мимо і байдуже,
Та всі по-своєму навчають жить.
Бо хтось добром і ласкою чарує,
Теплом душі зігріти нас спішить.
Красою добрих вчинків всіх дивує,
Не тліє чадно — полум’ям горить.
І словом, й ділом всім допомагає,
Любов дарує, сонця промінець…
Нічого навзамін не вимагає,
Все віддає жертовно, на кінець.
І хочеться на нього схожим бути,
Добрішим стати, всіх теплом зігріть.
Весь білий світ до серця пригорнути,
В гармонії із цілим світом жить.
А часом стрітись можуть й протилежні,
У грудях в них не серце — гострий спис,
Думки страшні, амбіції безмежні
І котяться вони на самий низ.
Образити когось — за милу душу!
Підставити — і хлібом не кормить!
Я не люблю таких, признатись мушу,
Й не хочу на своїм шляху зустріть.
Але вони стрічаються частенько,
Мабуть, щоб нашу думку стрепенуть…
Вони убогі, в них душа благенька,
Та все ж вони у світі цім живуть.
Мабуть, щоб ми уміли порівняти,
Що добре в світі, а що зло у нім.
І над буденністю себе підняти,
Горіти, та не в пеклі вогнянім.