А в небі синява така — безмежна!
А в світі — сонце, літечко, тепло!
Годує діток пташка обережна
І хоче, щоб дитя її росло.
І хоче на крило його підняти,
І показати пташеняті світ.
А мати хоче сина пригортати,
Він молодий, йому так мало літ,
Та син її за рідний край воює,
Щоб жити мирно в селах і містах.
А на солдата ворог скрізь чатує,
Стріляє в спину, з засідки в кущах…
А в сина ж очі, як волошки в житі,
А голос сина в серденьку бринить…
Він тільки-тільки починає жити,
Та ниточка життя урвалась вмить.
І він упав, а погляд в синє небо,
Та світ відразу стих і почорнів…
Вставай, синочку, не лежи, не треба,
Ти ж так співав, ти ж жити так хотів…
Вставай, синочку, буде все, як треба,
Ми у квітучі підемо поля…
Сполохана душа злетіла в небо
І застогнала матінка-земля —
Дітей вона не хоче хоронити…
А дні стоять погожі і ясні.
Людським синочкам треба жити, жити,
Дітей ростити і співать пісні.
А небо, мов красуня синьоока,
Заманює і кличе в синю даль.
Іде війна підступна і жорстока
Та обкрадає матерів, на жаль…
Вам нащо війни, люди, схаменіться.
І з миром йдіть в чарівне майбуття.
Всевишньому доземно поклоніться
За кожну-кожну мить свого життя.