На чорнім небі блищали зорі,
Котився місяць на край землі.
Зима гуляла на всім просторі,
Бо ж ночі довгі, а дні малі.

Мороз тріскучий мостів назводив
І на озерах, і на річках.
Для пішоходів шлях налагодив,
Щоб простували по всіх стежках.

Тепер повсюди тверді дороги —
Через болото сміливо йди.
Та мерзнуть руки, і мерзнуть ноги,
Тому-то, краще, в теплі сиди.

Полінце в пічці вогнями грає,
То затухає, то спалахне.
Знадвору вітер про щось співає,
А то ялинку малу хитне.

А в домі тепло, затишно й тихо,
У хаті спокій, любов і мир.
А що з душею? Вона, на лихо,
Не може всидіть, летить до зір.

Між зір далеких чого їй треба?
Холодний простір? Вогонь? Пітьма?
Душа не знає, та рветься в небо.
Чого? Навіщо? Не зна й сама.

На чорнім небі мигають зорі,
А місяць зовсім уже скотивсь.
Дрімають очі, думки прозорі...
Душа, нарешті, злетіла ввись.