Колись Іуді тридцять срібників дали…
Мабуть тоді великі гроші то були.
Тепер за двісті гривень йдуть вбивати,
В людей стріляти і провокувати.
Змінився час, змінилися світи,
А люди все ведуться, як скоти,
Їх не спиняють розум і сумління,
Ні матері святе благословення,
Й присяги ті, що за народ складали,
Ні ті пісні, що їм колись співали.
У серці стільки люті й зла у них,
Не думаючи, повбивали б всіх.
А всі — це хто? Це хлопці і дівчата,
Що ще не встигли і життя почати,
І хочуть в правді і у мирі жити,
Закохуватись, мріяти, любити…
Та в Україні в них немає майбуття.
І що тут скажеш? В нас таке життя.
Багатий може за кордон майнути
І там учитись та знання здобути,
А іншим — зась. Нема у них доріг,
Ані роботи людської, щоб міг
Себе розкрити, розум показати
І для країни рідної віддати.
Тут правлять гроші, взятки, хабарі
Й при владі туполобі пухирі,
Які не вміють мудро керувати,
А лиш гребти під себе і вбивати.
То ж люди натерпілись, прагнуть змін,
Хороших, кардинальних перемін,
Щоб сонце правди й честі засвітило
І в людських душах щедро заясніло.
І щоб була можливість гарно жити,
Та говорити, думати, любити…
За те Майдан бурлить і вже клекоче,
Бо світла, правди й переміни хоче.