Людина без рідної мови — німа.
Хоч чує, сказати не вміє.
І в серці у неї любові нема,
І щастя жаринка не тліє.
Немає в людині святого всього,
І радощі їй не знайомі.
Ну, хто ти без мови, без слова свого?
Чужинець у власному домі…

Люби свою мову, вона джерело,
Що поїть людину у спрагу.
Дарує їй Силу, Любов і Тепло,
Надію і Віру, й Відвагу.

Знаменний час. Наука на вершині.
Щодня нові великі відкриття.
Якій же нині треба буть людині,
Щоб цінувати і любить життя,
Щоб вчитися, з прогресом йти у ногу,
Все розуміти, пізнавать світи
І прокладати в новизну дорогу,
Й цивілізовано по цій Землі іти…
Це світлий час. Багато треба знати.
Для інквізиції і місця вже нема!
То ж треба розвиватися, читати…
Та щось пішло не так. Й таке бува…
В Криму горять книжки. Вогонь до неба.
Там українське палять все, що є.
Бо українська мова їм не треба,
У них сьогодні власний суржик є…
Творцям багаття хочеться радіти.
Чого ж радіти, як горять книжки?
На це безумство дивляться і діти,
І вчителі бездарні, і батьки…
Мені ж так страшно, я признатись мушу,
І боляче, й від суму гаряче…
Це ж палять нашу українську душу
І біль жагучий серденько пече.
Тут наше рідне поле й синє море,
Й душа народу рідного жива.
І це безмежне небо неозоре,
І українська пісня, і слова…
Тут українською і квітка розмовляє,
І жебонить струмочок вдалині.
Верба над річкою тихесенько зітхає
І ранки прокидаються ясні.
Волошка тут по-рідному синіє,
Ромашка біла ніжністю цвіте,
Зірками небо уночі рясніє,
А вранці сходить сонце золоте.
Й травичка українською шепоче,
Блищить на сонці перлами роса.
Тут все у щасті й мирі жити хоче,
А душу полонить дзвінка краса…
А мову палять, нищать на багатті…
Горить папір, але душа жива!
Не спалять душу вороги прокляті,
Зійдуть над світом мова і слова
І зазвучать чарівно, пелюстково!
Душа ж, як сталь, гартується в вогні.
Ми заживемо радісно й чудово,
Тут українські зазвучать пісні!
Душа в нас зіткана з добра й любові,
Із ласки і барвінку, та тепла.
І сила наша — в українській мові,
Вона поборена ніколи не була!

О, мово рідна, ти чудова!
Мов теплий подих вітерця.
В тобі чарівне кожне слово,
Бо заворожує серця.
Ти розмаїта і багата,
В тобі легенди і казки.
Жива, співуча і крилата…
В тобі — історії стежки,
Що ними йшов народ до волі,
Ішов крізь терни до зорі.
В тобі на все є слів доволі,
Ти, наче сонечко вгорі.
То ж вчи, дитино, рідну мову,
З дитинства мовою гордись.
Не забувай її, казкову,
До мови серцем прихились.
Бо рідна мова, наче мати,
Тебе не зрадить у житті.
А буде вік оберігати
Й допомагати на путі.

Малюємо словом красу України,
Безмежні простори, ліси і поля.
Словами збагатимо душу дитини,
Бо це найрідніша і мила земля.

Бо це твоя мова жива, світанкова,
Її ти повинен по світу нести.
Складемо в віночок словечко до слова
Й відкриємо з ними світи.

Заглибимось з ними в історію роду,
У побут прадавній й сучасне буття.
У те сокровенне і вічне народу,
У пісню, у думу, в духовне життя.

Відкриємо велич своєї країни,
Безмежну, чарівну і дивну красу.
Усю мальовничість степів України
І вранішню срібну росу.

У лісу чудового пісню та казку
І неба бездонного вічну блакить.
Народу незборного мудрість і ласку,
До всього хай серце твоє прикипить.

До рідної мови, до рідного краю,
До мудрого слова і до доброти.
Хай серце навіки свій край покохає.
То ж світлим і добрим рости.

Бо все починається з рідної мови
І пісні, що мама співала колись.
Люби і шануй рідний край світанковий
Й усьому найкращому вчись.

На луг весняний схожа рідна мова.
Іде, заквітчана так рясно, як в вінку.
Вона чарівна, дивна, світанкова,
Послухай серцем мову гомінку…

Вона звучить і лагідно, й пісенно
Та кольором і звуком виграє.
Із вуст борців у світ летить натхненно
І стільки в ній краси та сили є!

У ній звучить природа України,
Її традиції, минуле й майбуття.
Любов струмує радісно й дитинно.
У рідній мові — наше все життя.

Вона барвиста, чиста, веселкова
І милозвучна, світла, як весна.
На луг весняний схожа рідна мова
І найрідніша, мила нам вона.

На цілий світ — така одна-єдина,
Чарівна мова з ніжністю весни.
Ти рідну мову знай, бо ти — людина!
І гордо з нею йди у світ ясний!

Моя чарівна українська мова,
В ній стільки неповторних, дивних слів.
А слово пригорнулося до слова —
І гай зелений співом задзвенів.

І стежечки побігла тонка стрічка
Серед в’юнких зелених споришів.
Заплюскотить об берег тихо річка,
Здійметься в небо жайворонка спів.

А небо волошково засиніє
І засміється сонечко згори.
Бо рідна мова — все на світі вміє.
Ти вчи її і нею говори.

Бо як прихилиться до слова рідне слово,
Тоді стає казковим білий світ.
Тому вивчай свою чарівну мову
З дитинства вчи її, з маленьких літ.

Топтали мову і душили,
Щоб українець онімів.
Здавалось, не було вже й сили,
Ні пісні доброї, ні слів.

Скалічена, принишкла мова.
Всі думали, що це вже — крах…
Лиш пісня пташки світанкова
Її будила у серцях.

І мова ніжно розквітала,
Приходила у дивні сни.
І колискової співала
Із першим подихом весни.

Ні, наша мова не вмирала,
Вона боролася й жила.
Як Фенікс — завжди воскресала
І до людських сердець ішла.

І ось вона — державна стала,
Чарівна мова з-поміж мов!
І барвами всіма заграла…
Ніхто цю мову не зборов!

Хоч знов перевертні з народу
Назад все хочуть повернуть,
У мови викрасти свободу
І перекрити світлу путь…

Народ поставить на коліна,
Щоб українець онімів.
Віддати в рабство Україну…
Хто ж ми без мови і без слів?

Ніхто… Як згине рідна мова,
Безликі станем ми, авжеж?
Загине й нація чудова
І рідна Україна — теж…

Хай кожен з вас, діточки, запам’ятає,
Від теплого слова і лід розмерзає.
Від доброго слова на серці світліє,
А рідне словечко дає нам надію.
А рідная мова пригорне, як мати,
То ж треба нам, діточки, мову вивчати,
Щоб в світі не бути чиїмись рабами,
В життя йти сміливо своїми стежками.
Звучи, наша мово, над світом крилато,
Бо ти чарівна, барвінкова, багата!
Для нас, українців, найкраща, співоча,
Тебе будем вчити завзято й охоче.
І так, як козаки, колись розмовляли
Та ворога з рідних земель проганяли,
Ми будемо приклад з героїв цих брати
І рідною мовою скрізь розмовляти.
Щоб вся Україна змогла порадіти,
Що ми — патріоти, що ми — її діти!
Що є в нас Вітчизна свята і єдина,
Є гордість, є мова і є Україна!

Тепло своїх долонь і розуму, і серця
Я Україні милій віддаю.
Люблю твої ліси, степи, річки й озерця,
Й ліричну пісню лагідну твою.

І українську мову чарівну й багату,
Та рушники у квітах на стіні.
Люблю наш щедрий рід, в садочку білу хату,
Й розлогий кущ калини на вікні...

Й криниці чисті при дорозі з журавлями,
І верби, що схилились до води.
До тебе, рідна, я горнуся, як до мами,
Ти серце полонила назавжди.

Люблю тебе, Вітчизно, мила Україно,
Бо щастя жити ти мені дала.
Для мене ти одна і рідна, і єдина,
Я все зроблю, щоб ти завжди цвіла.

Я — твій громадянин, я прагну підростати,
Тягнусь пагінчиком до сонця і тепла.
Моя свята і рідна, Україно-мати,
Я все зроблю, щоб ти завжди цвіла!

Я щиро так люблю усе навколо мене,
Усе, що є й було багато літ…
Люблю чарівний ліс і житечко зелене,
Увесь казковий неповторний світ!
Усе мені тут рідне: і поля , й джерельця.
Я міцно на своїй землі стою.
Тепло своїх долонь і розуму, і серця
Я Україні милій віддаю!

«Добрий день!» — і стає веселіше.
«Добрий день!» — просто й світло стає.
Ці слова — від простого простіше,
Але скільки тепла у них є,
Ласки ніжної й світла ясного.
В двох словах стільки є доброти,
Що від цього вітання людського
У душі можуть квіти цвісти.
То ж вітайтеся просто і щиро,
Хай слова ці всім ласку несуть,
Побажання любові та миру.
Хай у душах постійно живуть.

Якщо людина вміє щось робити,
То їй цікаво дуже в світі жити.
Вона красу створити завжди вміє,
У неї є і прагнення, й надія.
Вона ніколи в світі не сумує,
То щось придумує, а то майструє.
І радує й себе, і всіх довкола.
Думки її летять за виднокола,
Вона завжди нове зробити вміє,
А гарний витвір — серце гріє.
Не тільки їй, а всім, хто коло неї,
У неї є робота, свіжі є ідеї.
Й живе така людина повноцінно.
Ти придивись до неї неодмінно.
Й таланти у собі відкриєш, може,
Бо кожен з нас на щось пригожий!
Бо українці — це народ терплячий,
Талановитий , дуже роботящий.
Красу творити вміє і співати
І щиро, ніжно, світло розмовляти
Своєю мовою, що гарна й милозвучна,
І жартівлива, й дуже-дуже влучна.

Почуте грубе слово ненароком,
Як гостра скалка в серці застряє,
Мов душу обдає брудним потоком,
І ріже вухо, і нещадно б’є.
Ну, чим воно вам до душі припало,
Що скрізь лунає нецензурна річ?
Чи слів у нашій мові вам замало,
Що лаєтесь негідно день і ніч…
І так вже звикли, що й дітей забули,
При них лунає лайка повсякчас.
Дорослі люди, але не збагнули,
Що все подіє потім проти вас.
Що діти тими самими словами
Без сорому й стида вас обізвуть.
Брудними і кривими стежечками
Підуть і бруд словесний понесуть.
Брутальне слово — це біда, не жарти,
Від нього віє холод і пітьма.
То ж промовляти слів таких не варто.
Бо виправдання тим словам нема.

Рідна мово моя, поетична, пісенна,
Пелюсткова і ніжна, як спів солов’я!
Як народу душа: щира, добра, натхненна —
Ти найкраща у світі, бо рідна, моя!

Українські пісні ніжно мама співала,
Коли ще в сповитку були діти малі,
Українською мовою благословляла,
Як розходились ми на дороги Землі.

Скільки в мові тепла і палкого кохання!
Туги й щастя дзвінкого і світла душі,
Та іскристої радості і шанування,
Що, лиш, просто говориш — виходять вірші!

То струмочком дзвенить, то сміється й співає,
То іскринками гумору враз спалахне.
Скільки слів в тобі є? Лиш Господь один знає,
Мово рідна моя! Ти, як сонце ясне!

Бо слова твої серце уміють зігріти,
Приголубити, втішити можеш одна!
Мово рідна, ну, як нам тебе не любити?
Ти весела і ніжна, неначе весна!

А вже калина над рікою
Віночки білі одягла
Від сонця і тепла весною
Чудовим цвітом зацвіла.

Там солов’ї гніздечка звили
I ллється пісня чарівна.
Над цілим світом сповістили,
Що вже у розквіті весна!

І пісню люди підхопили,
Вложили душу у слова.
Любов’ю щедро напоїли
І пісня трепетна й жива

Над рідним краєм полетіла
Високо, в сині небеса,
I щиро всіх теплом зігріла
Її ліричність і краса!

І мелодійна, ніжна мова,
I веселковий цвіт душі,
I Україна калинова
Дзвенить у пісні і вірші.

Сопілки світлий голос ллється,
В піснях і щебеті гаї...
А пісня плаче і сміється,
«Сміються-плачуть солов’ї».

Не цурайтесь мови, люди,
Рідного джерельця.
Хай вона струмочком буде,
Хай дійде до серця.

Хай вона в піснях лунає
Кожен день і в свято.
Соловейком хай співає
В українській хаті!

Бо ж вона така багата,
Українська мова!
Неповторна і крилата
І така чудова!

І цвіте у ній кохання,
Рушники з квітками,
Мрії наші і бажання,
Верби над ставками.

Найрідніше, сокровенне,
Найдорожче в світі!
І святкове, і буденне,
В ній — батьки і діти!

Не цурайтесь, люди, мови,
Не цурайтесь роду...
Як зачахне рідне слово —
Не буде народу.

Синє небо, довкіл — зелено:
І дерева, й кущі, й трава.
Подих вітру і шелест клена,
Річка стрічкою проплива...

Соловейко в кущах співає
І лелека вгорі кружля.
А над квіткою джміль літає
І від щастя цвіте земля!

Ще й зозуленька каже: «Ку-ку»!
Скільки радості! Літо йде!
Хай матуся візьме за руку
І в природу дитя веде!

Там, між трав, по в’юнкій стежині
Хай босоніж воно біжить!
Треба бачити все дитині,
На землі цій їй треба жить!

Заведіть у садок, під грушу,
Покажіть всю красу землі...
Ви піклуйтесь тепер про душу,
Доки діточки ще малі.

Покажіть і вербу, й калину,
Джерельце, де водичка б’є.
І про матінку-Україну
Розкажіть дітям все, як є!

Хай із квіткою і росою,
Диво-піснею на крилі,
З щастям, радістю і журбою
Приростуть вони до землі!

Та відчують красу чудову
Й силу ту, що від поля йде.
Й закохається в рідну мову
Їхнє серденько молоде!

Сине небо і Землю-диво
Вчіть любити з маленьких літ!
І нехай вони йдуть сміливо
Українцями в білий світ!

Хтось рідну мову ігнорує...
Так! Нехтує, не хоче вчить.
Ну, як він зветься? Той, хто чує,
Але не хоче говорить
Своєю мовою святою,
Що нам дала для всіх Земля,
Бо ж і калина над рікою
По-українськи промовля,
Бо й соловейко вранці в гаю
На український лад співав...
Ну, як той зветься? Я не знаю,
Хто рідну мову забува?
Он у задумі над рікою,
Як дівчина, стоїть верба.
І тихо лине над водою
Любов у пісні і журба...
А над малям шепоче мати
Щасливі, трепетні слова...
А хтось не хоче мови знати...
І нехтує, і забува.
Цурається своєї мови
Та роду-кореня свого.
Він українець випадково?
Чи як назвати нам його?

Дзвенить струмочком рідна мова,
Усі слова знайомі в ній.
Але писати кожне слово
Ти в мові правильно зумій.

Тут треба всім багато знати,
З дитинства правила учить.
На все життя запам’ятати
І мову понад все любить.

Бо ж найтепліше рідне слово,
Воно, як мамина рука.
Крилате, ніжне, світанкове,
Хоч доля в нього нелегка.

Воно з глибокого джерельця,
Із лісу, степу, із трави...
Прийми його до свого серця. .
І з рідним словом — вік живи!

Земля нам мову дарувала
Барвисту, щиру, як весна.
І українською назвала.
Між різних мов — така одна!

В ній все найкраще і єдине,
А серце в ній наснагу п’є.
Бо рідна мова й Україна —
Це найдорожче, що в нас є!

Чуєш, як гарно співає пташина?
Скоро народиться день.
В білих віночках над ставом калина
І у віночках пісень.

Неба торкнулося перше проміння —
Пісня злітає у світ.
Пісня любові і ніжне цвітіння,
Щирий весняний привіт!

Світиться радістю днина погожа,
Сонце веселе сія.
Квіточка кожна на іншу не схожа,
Пісня своя в солов’я.

І у людей на Землі — різна мова,
Кожна на лад свій звучить.
А серед них і моя, світанкова
Мова у небо летить.

Світла моя, українська, пречиста,
Рідна, як небо й земля!
Ніжна, барвиста, свята й промениста,
Нею любов промовля!

Слово у пісню чарівну кладеться,
Радістю щиро бринить.
Хай до душі вона вам доторкнеться,
Щоб залишитись там жить!

У нашій рідній мові
Чарівні є слова.
Слова ці всім відомі,
Бо сила в них жива.

«Добридень», «До побачення»
I усмішка сія!
Велике мають значення
Ось ці прості слова!

Як скаже син чи донечка
«Спасибі» вам, «Будь ласка!»
Ясніше сяє сонечко,
В словах — любов і ласка!

Ось ці прості, живі слова
Не забувайте, діти!
Від них і радість ожива,
В очах промінчик світить.

Від цих чарівних, добрих слів
Тепліше людям жити.
Якщо ти їх не говорив,
То треба говорити!

Це — «Дякую!» і «Добрий день!»
«Пробачте!», «Йдіть здорові!»
Вживайте, діти, їх щодень
У нашій рідній мові!

Українська рідна мова
Мелодійна, світанкова.
Ти від серця йдеш до серця
І дзвениш, як те джерельце.

Щира, світла і казкова,
Ніжна-ніжна, пелюсткова.
Ти багата і барвиста,
І дзвінка, і промениста.

І буденна, і святкова,
Мово наша калинова!
І свята, і найрідніша,
І для слуху наймиліша!

У тобі ясне світання,
Є любов, а є кохання.
Ти така ясна, чудова,
Мово наша веселкова!

У тобі глибінь кринична,
Ти близька для нас і звична.
І весела, і завзята,
Ти дотепна і крилата.

Лагідна і терпелива,
То сумна, то жартівлива!
Іскрометна і лірична,
І пісенна, й поетична.

Дорога а ще — пречиста,
То звичайна, то врочиста!
Ти цікава й щедра мова,
І відкрита, й загадкова.

І повільна, й блискавична,
І звичайна, й фантастична.
І щаслива, і нещасна,
Історична і сучасна.

Ділова і виробнича,
I відверта, й таємнича
I тому невипадково
Є в тобі потрібне слово

На всі випадки життя
І на кожне почуття!

Мій край чудовий — Україна!
Тут народились ти і я.
Тут над ставком верба й калина,
Чарівна пісня солов’я.

Все найдорожче в цілім світі,
Бо тут почався наш політ.
Цвітуть волошки сині в житі,
Звідсіль ведуть дороги в світ.

І найдорожча рідна мова —
Джерельцем радісно дзвенить.
І мила пісня колискова,
Чумацький шлях кудись зорить.

Усе найкраще і єдине,
І радощі всі, і жалі...
Мій рідний краю, Україно!
Найкраще місце на Землі!

От прийшли ми у осінь чудову,
Душу радує, вабить краса.
Бережімо природу і мову,
Світ навколишній, всі чудеса,

Що оточують зразу людину,
Як з’явилася тільки на світ.
Не зривайте останню-єдину
Квітку осені — радості цвіт!

Бережімо природу і мову,
Щоб хорошими бути людьми.
Пісню мами, її колискову,
Що уперше почули дітьми.

Все робіть, щоб річки не міліли
І ліси хай піснями звучать!
І щоб мовою рідною вміли
Україну свою оспівать!

Мово, веселим струмочком біжи
І об’єднай всі джерельця малі.
Про Україну усім розкажи
Дивний, чарівний куточок Землі!

Мово, струмочки в ріку об’єднай,
Дужим потоком течи серед квіт.
І на Землі зазвучи, заспівай,
Щоб прислухався до тебе весь світ!

Я із калини сопілку зроблю,
Щоб розбудити ранкову зорю.
Мову свою я всім серцем люблю,
Нею співаю я і говорю!

Мовою рідною славлю я день,
Працю і хліб, що лежить на столі.
Скільки звучить українських пісень
В різних куточках святої Землі!

Мово прекрасна моя, не мовчи,
Не загубись поміж іншими ти.
А соловейком весняно звучи,
Сміло, крилато у світі лети!

Сил набирайся і гордо злітай,
Благословляю тебе на політ!
Мово чарівна, звучи і співай,
Щоб прислухався до тебе весь світ!

Наче юна зоря світанкова,
Ти лісами, степами ідеш.
Українська чарівная мово,
Ти у серці народу живеш.

Мелодійна моя, промениста,
Як земля, твій багатий словник!
Українськая мово пречиста,
Ти у серці народу навік!

I, як промені сонця, чудова,
Ти у світі ніколи не вмреш.
Українська чарівная мово,
Ти у серці народу живеш!

Як із моря не висушить воду,
Не злічити джерел і струмків,
Рідна мова у серці народу
Буде жити навіки-віків!

Українська прабатьківська мова,
До зірок через терни ідеш.
Рідна мово моя, пелюсткова,
Ти у серці народу живеш!

Є в нашій мові прекрасні звертання,
Добрі і мудрі, чудові слова.
Тими словами усяк без вагання
Маму найкращу свою назива:

Мамо, матусенько, мамочко, ненько,
Матінко, усміх твій ніжний ловлю!
Мамонько рідна, моя дорогенька,
Я над усе тебе в світі люблю!

Я і до тата умію звертатись,
Хочу в словах передати тепло.
Щоб мій татусь міг частіше всміхатись,
Щоб у душі його сонце цвіло.

Татку, татусеньку, таточку, тату,
Кращого в світі немає навкруг!
Татоньку, хочу тебе я обняти,
Ти мій порадник, заступник і друг!

Я до бабусі з любов’ю звертаюсь:
Бабцю, бабуню, бабусю моя!
І до бабусиних рук притуляюсь
І відчуваю в них лагідність я!

І до дідуся іду по науку:
Діду, дідуню, навчи в світі жить!
Він на голівку кладе свою руку.
Голос сріблястим струмочком біжить!

Слово могутнє, яка в ньому сила!
Скажеш з любов’ю і радість росте.
Слово хороше народжує крила,
Ви не забудьте ніколи про те!

Донечко, синку, сестрице, братусю,
Дружна, велика щаслива сім’я!
Таточку, мамочко, бабцю, дідусю, —
Мій оберіг і родина моя!

Вчимо рідну мову
На уроці рідну мову
Зараз будемо вивчать.
Розберемо кожне слово,
Щоб її нам краще знать.
Бо вона така чарівна,
Мелодійно так звучить.
Поміж мовами царівна,
Як без неї в світі жить!

Можем ми осиротіти,
Як не будем мови знать.
Українську мову, діти,
Треба вивчити й плекать.
Бо вона нам найрідніша,
Зрозуміла і ясна.
Поетична, найсвятіша,
І чарівна, як весна!

То ж вивчайте рідну мову
Вже тепер, з маленьких літ!
Українське щире слово
Хай звучить на цілий світ!
Мова в нас така чудова,
Мелодійна і ясна.
Солов’їна, світанкова
І чарівна, як весна!

Я слова чарівні знаю,
Вивчила охоче.
I в розмові їх вживаю
Зранку і до ночі.

— Доброго здоров’я, Галю!
— Добрий день, Оленко!
— Ти до мене,
— Я до тебе звернемось гарненько!

З добрим ранком всіх вітаю,
Як іду до хати.
I кажу всім «На добраніч!»,
Як лягаю спати!

I «Спасибі», й «Дуже прошу!»
«Вдячна вам!», «Будь ласка!»
Словом радість всім приношу,
Світ стає як казка!

«Всім привіт!», «Іди здорова!»,
«Дякую красненько!»
Ось така чарівна мова
Радує серденько!

«До побачення, вам люди!»
«Будьте всі здорові!"
То ж слова чарівні всюди
Ви вживайте в мові!

Весь Всесвіт в мові розмістився!
Весь Світ чарівний в ній звучить!
У слові сонцем заіскрився,
Щоб у чудових звуках жить.

Усе своє звучання має,
Все-все одягнуте в слова!
У рідній мові — все співає:
Пісок і камінь, і трава!

І нас єднає — рідна мова,
Всіх, хто живе у цім краю!
Вона прекрасна, світанкова,
Я в ній свою наснагу п’ю!

Бо рідна мова — рідна мати!
Снагу і силу нам дає.
Нам стежку в світ дано топтати,
Поки в нас рідна мова є!

Поки гуртом — не поодинці
Ми будем в світ її нести,
То й доти будем — українці
Поміж народів сміло йти!

А знехтуємо рідне слово —
Земля цього нам не простить!
То ж линь над світом, рідна мово,
Тобі в віках судилось жить!

Цвіти і сійся, рідне слово,
У серці щирому звучи!
Моя чарівна, рідна мово,
Лети над світом, не мовчи!

Летить планета в космосі жива,
На ній усе народжене, щоб жити!
Людині дані розум і слова.
І почуття найвищі, щоб любити.

Все для людини: небо і поля...
І кожен має право розмовляти
Тією мовою, що нам дала Земля,
Співати пісню, що навчила мати!

Нам в Україні всім судилось жить,
В краю, де кожна квітка голос має!
То ж українська мова хай звучить,
Над цілим світом хай вона лунає!

Як неба хусткою нам не закрить,
Як океанів, рік не осушити...
Так рідну мову — не заборонить!
Нам українською судилось говорити!

Хай рідна мова сили набира —
Свята і чиста мова материнська…
Нам славити її прийшла пора,
Нехай лунає мова українська!

Вже віхолам відпочивати —
Відгомоніли, віджили!
Весна війнула, винувато,
Вони водою відпливли.

Весна веселая, вродлива
В вербу воркотики вплела.
Вона вклонилась вправо, вліво,
Всміхнулась, веснянки внесла,

Весняно вулиці втоптала —
Відлигу вітерець внесе!
Водойми всі впорядкувала,
Водою виповнила все!

Вздовж вулиць вербочки вклонились,
Весну вітає верболіз.
Вони в воді весняній вмились.
Великий ворон в воду вліз!

Весна в віконці всіх вітає,
Веселим вогником вогнить.
Веселку в воду відсилає,
Взялася всіх вас веселить.

Вона всміхається, вражає —
Відгомін всюди весняний!
Вінок весняний виплітає...
Війнув вітрець вогкий-вогкий!

Весна все вміє, все встигає:
Відмиє, вимостить, втрясе,
Вуаллю вогкою вкриває:
Вербу, ворону, воду, — все!

Вже вогник втомлено вгасає,
Весняний вечір відгорить...
Весляр веснянку відспіває,
Все вгомониться, втихне вмить...

Весняний вечір...Вечоріє...

Сад спочиває. Спить спокійно.
Ставок старечий стуманів.
Стежина-стежка самостійно
Снує собі серед садів.

Світанок синій струменіє,
Сосна світлішою стає.
Серпанок світиться...Світліє.
Сон сновидіннячка снує.

Світ стрепенувся! Скільки спати!
Співають сотні солов’їв!
Скоренько стало скрізь світати:
Стрижі — стрілою! Сонце! Спів!

Сміється сонце, світить, сяє!
Стрічає сонечко сосна.
Сопілка, скрипочка співає,
Співає серденька струна!

Сповитий снігом сад старенький
Солодким сном спокійно спить.
Стіжок сінця самий-саменький
Серед степів собі стоїть.
Струмує сутінь синювата,
Співає соло студенець.
Сідає стиха сонце спати,
Співа сумні слова співець.
Січуться, сіються сніжинки,
Сумна сова сама сидить.
Сховав сніжок ставки, стежинки,
Сердито снігом слід скрипить.
Сніжок стрибав, стелився сміло,
Собою синій світ сповив.
Смеркатись стало, сутеніло,
Сварилась, сердилась сурма.
Сховалось сонце сумовите,
Стомилась скоренько сама...
Світленько стало спозаранку,
Сріблився сяйвом сніг-сніжок.
Серпанок сонячний світанку
Світився сотнями свічок.
Сапфірами сніги світились,
Сполохавши солодкі сни,
Синичка свиснула, схопилась,
Струснувши срібний сніг сосни!

Зимонька завила, зразу загула,
Закружила, захазяйнувала,
Завітрила, засніжила, замела,
Землю заметілями заткала.
Задубіла, зажурилася земля,
Змерзла зовсім, змучилась, заснула.
Закрутила завірюха звіддаля,
Захурделила, завіяла, задула.
Заховались зорі зазвичай,
З-за завії, звісно, заглядали.
Зблідли зовсім, затремтіли, знай,
Звисока зоріючи, зітхали.
Засміялась злісно заметіль,
Заскрипіла, злобою завила.
Замела, задула звідусіль,
Задихалася, загрозливо злетіла,
Збудувала замки заметіль.
Засопла знесилено, заснула…
Засвітилась зіронька звідтіль.
Заясніло. Злість зима забула.
Засміялась зіронька згори —
Здолана зима! Зима занила!
Зацвілися зірочки з землі,
Забриніли звуки, завесніло!
Зачарована, замріяна земля
Заспівала, знадно заквітчалась.
Затепліло, загуло здаля —
Зимонька занила, запручалась…
Затепліло! Здолана зима!

Живу, як є. А більшого й не треба,
Милуюсь сонцем, синявою неба,
Веселкою захоплююсь ясною
І запашною, ніжною весною.
Її цвітінням, змінами швидкими,
І зорями далекими й близькими,
Та місяцем, що з хмари випливає…
І ця краса щоразу окриляє,
Дає натхнення, щастя, радість жити.
Ну, як таку красу та й не любити!
На що не глянь — все гарне і предивне,
Захоплююче, радісне, чарівне.
Уся природа світла, веселкова,
Прекрасна, ніжна й дуже загадкова.
І кожен раз щось пізнаєш нове,
В природі завжди загадка живе.
Щоб описати — де знайти слівця?
Природу не пізнати до кінця.
Вона цікава людям в кожнім віці:
Малим і літнім, в тім нема різниці.
Вона для всіх одна, як рідна мати,
Її потрібно просто шанувати
І берегти, любити і вивчати,
Красу всім серцем люблячим приймати.
У віршах цю красу намалювати
І почуття словами передати,
Бо, як земля, багата наша й мова,
Насичена словами, кольорова…

На жаль назад не можна повернути час,
І вимовлене слово не вернути.
Можливість втрачена не вернеться до нас.
То ж своєчасно треба це збагнути.
І жити так, щоб все в житті гаразд було,
Ніколи ні за чим не жалкувати.
А випромінювати ласку і тепло,
Побільше добрих друзів всюди мати.
Мабуть, і жити треба в вічній боротьбі,
А не пливти весь час за течією.
І те, що доля написала десь тобі,
Бери у руки, сперечайся з нею.
І йди завжди вперед, не спізнюйся ніде,
Бо доля любить тих, хто не здається.
Хай добре слово й діло із пітьми веде,
Можливість в руки йде і все вдається.

З днем Незалежності вітаю всіх вас, люди,
Хто в серці промінь сонечка несе!
Нехай добро в душі натхненній буде
І мир в країні — це понад усе!
Хай буде щастя в кожного в родині,
Всі дні хороші, радісні, ясні!
А небеса над нами сині-сині
Й над світом мирним чарівні пісні.
Я Україні зичу перемоги,
У підлій, нам нав’язаній війні.
Хай нас до щастя всі ведуть дороги,
До світла, до науки… Війнам — ні!
Синочка буде батько піднімати
У небеса, де линуть журавлі.
Щасливо усміхатиметься мати
На українській радісній землі.
Нам незалежність зірочкою сяє
І воля дужі крила всім дає.
Людина вільна всі шляхи здолає,
Бо в неї сила і відвага є.
Своє знамено ми у світ несемо,
У ньому Правда, Мудрість і Краса.
Ми Україну нашу піднімемо.
Зло згине, як на сонечку роса.
Прийде година щастя світанкова,
Народ мій долю вишиє свою.
І зазвучить над світом рідна мова,
І буде щастя у моїм краю!

Моє Полісся голубе й зелене,
Усе в озерах, ріках, джерельцях.
У цілім світі ти — одне для мене,
Моє Полісся, в вікових лісах.
Тут небо найщиріше і ласкаве,
Тут всі дороги і стежки — мої.
Гнучка верба схилилася над ставом,
В кущах бузкових вічні солов’ї.
І пишний кущ калини під віконцем,
Де пташечка своє гніздечко в’є.
На цій землі усе під щедрим сонцем
Найкраще в світі, рідне і моє!
Тут журавель стоїть біля криниці
І воду п’є живу із джерела.
Живе джерельце чистої водиці
Б’є для життя, любові і тепла.
Моє Полісся рідне, калинове,
Заквітчане, в казках і рушниках.
Джерельне, солов’їне, калинове
Живе в піснях і житиме в віках.

Мій сину! Це наша з тобою земля —
Квітуча, мов сад, Україна!
Це прадідів потом политі поля,
Це наша Вітчизна єдина,
Яка дарувала нам силу й життя,
Дала нам відвагу і волю,
Натхнення і мрію, а ще майбуття.
Це все дороге нам до болю
І рідне, і світле, близьке й чарівне,
Бо тут наша казка ходила.
Усе надзвичайно приємне, ясне…
Земля ця усіх нас зростила.
Тут кожна стежина до сонця веде,
До річки й зеленого гаю…
Милішого краю немає ніде
І кращої мови немає.
Тут сни найсолодші і мрії ясні.
Матусина й татова ласка.
Й такі задушевні народні пісні,
Й природа красива, мов казка.
Озера блакитні, пшеничні поля,
Віконця рідненької хати…
Мій сину, це наша з тобою земля,
Нам треба її захищати.

Мир на землі — це радості багато,
Це у піснях і в квітах дивокрай.
А поруч з дітьми рідні мама й тато,
І щастя просто ллється через край!

Це чисте небо у ясній блакиті,
Ромашки білі квітнуть на полях…
Всі ласкою і ніжністю зігріті.
Любов і щастя у людських серцях.

Мир на землі, коли сміються діти,
Безпечно всюди, спокій, благодать.
І хочеться співати і радіти,
А в синім небі журавлі летять…

Мій рідний край — це наша Україна,
Найкраща в світі, дорога земля.
Для нас вона, як матінка — єдина,
Її ліси, озера і поля,
Степи і гори, ріки і долини
Відчути прагнуть теплоту долонь…
Я все віддам для блага України —
Тепло душі і серденька вогонь!
Я буду вчитись, щоб знання здобути,
Нові зробити в світі відкриття.
Щоб корисним своїй державі бути,
І, щоб прекрасним в нас було життя.
Тепло долонь і розуму, і серця
Я Україні рідній віддаю.
Люблю твої поля, річки, джерельця,
Люблю Вітчизну-матінку мою!

Ось небо блакитне і сонце в зеніті!
Моя Україна — найкраща у СВІТІ!
Моя Україна — це ліс і озерця,
Безмежні степи і чарівні ДЖЕРЕЛЬЦЯ.
Красиві пейзажі і гори високі,
Маленькі струмочки і ріки ГЛИБОКІ.
Міста старовинні і замки прекрасні,
Великі будови і дуже СУЧАСНІ.
Сади чарівні, мальовничії села,
Моя Україна — це пісня ВЕСЕЛА.
Це щира, багата, як світ, її мова,
Крилата така, мелодійна, ЧУДОВА.
Її обереги — верба і калина.
Найкраща у світі моя УКРАЇНА!
Бо нам найрідніші Вітчизна і мати,
То як же нам, дітям, її не КОХАТИ.
Моя Україна — козацькая слава!
Така волелюбна і мирна ДЕРЖАВА.
Вона дорога нам і рідна, і мила,
Бо світ перед нами, як мати, ВІДКРИЛА.
Вітчизно свята, дорога Україно,
Для кожного з нас ти у світі — ЄДИНА!

Мова — це втілення думки людини,
Мова із рясту, любистку й роси.
Мова — це Всесвіт увесь для дитини,
Стільки в ній радості, щастя й краси.
Мова із поля, з дзвінкої криниці,
Мова вогненна й ласкава така!
Може твердішою бути від криці,
Може летіти, мов пташка легка.
Ти у гармонії з серцем народу,
Мово, моя Берегиня свята!
Маю від звуків твоїх насолоду -
Ти найвеличніша, рідна, проста.

Ні! Ні під ким не хочу знову жити.
Я вільна, на своїй землі живу.
Я хочу власну доленьку творити,
Не хочу бачити ні ляха, ні Москву.
Щоб голодом наш світлий люд морили?
Й за нелюдів нас мали і рабів?
Й цвіт нації загнали до могили?
О, Боже, захисти нас від катів!
Є в мене рідна ненька — Україна.
Я — українка. Тут мій древній рід.
Тут рідна мова, рідна Батьківщина
На цій землі жив прадід мій і дід.
І я живу в своєму ріднім краю,
На вільній волі, між лісів і нив.
Я хлібом-сіллю друзів зустрічаю
І кулею зустріну ворогів.

Моя земля — чарівна Україна!
Тут стільки сонця, рік, лісів, полів…
Вона на всій планеті, мов перлина.
Тут соловейка найщиріший спів.
І найсвітліша в цілім світі мова,
Найкращі, найчарівніші пісні.
А споришева стежечка чудова
Веде до щастя, у казки ясні.
Тут ліс тихенько з полем розмовляє,
І квітка шепче чарівні слова.
Травинка кожна чисту душу має,
Й земля тут добра, ніжна і жива,
Наповнена любов’ю і красою.
Квітуча, гарна, мила і ясна…
Умита щедро сонцем і росою,
У цілім світі ти така одна.
Люблю тебе всім серцем і душею,
Твої простори й небо голубе.
Я переймаюсь долею твоєю,
Нікому скривдити не дам тебе.

Йти назустріч сонечку вранці поспіши,
Щоб воно прокинулось у твоїй душі.
Щедро засвітилося, ніжно зацвіло,
Щоб в душі освітленій назавжди було.
Ще візьми від сонечка світлі промінці,
Хай вони засвітяться у твоїй руці.
Поділися радісно, людям роздавай,
Щоб лилося сонечко в душах через край.
Щоб були всі світлими, добрими були
І у мирі, в злагоді на Землі жили.
Поділися сонечком, щедро, від душі.
І ніколи зрадою в світі не гріши.
То ж відкрийся сонечку, світлу й доброті,
Це найбільші цінності в кожного в житті.
До любові й щирості, до добра спіши,
Хай промінчик світиться у твоїй душі.

У нас усе найкраще, найрідніше:
Спів соловейка й квіти на полях,
А на світанку сонце найсвітліше,
І срібні роси вранці на квітках.
А наші села і міста чарівні.
Краса і спокій у верхів’ї гір.
І українські ночі тихі, дивні…
Й розлогий та старечий осокір,
Який лелечі гнізда захищає.
І пісня найчарівніша у нас.
Веселка свій місток перекидає,
Сміється, сяє, як дороговказ.
Й калини кущ так рясно червоніє,
Й верба густа з ріки водичку п’є.
Бездонне небо радісно синіє…
І все це рідне, дороге, моє…
Найкраща в цілім світі вишиванка,
І рушники у квітах на стіні.
І мамина тихенька колисанка,
Що призначалась лиш одній мені…
Найкраща, світла, наймиліша мова,
А в ній щасливі, і суворі дні…
Гостинність українська пречудова,
І найщиріші вірші та пісні.
Та хліб на вишиванім рушникові,
Що колосився щедро на полях.
Казки, легенди, жарти веселкові
І вічна мудрість у людських серцях.

Хай буде мир і щастя, хліб і воля,
І дружба між народами всіма.
Хай лине щира пісня серед поля,
І згинуть туга, горе і пітьма,
А буде радість, сонце, диво й свято,
До серця ласка горнеться ясна.
Хай у дитини буде мама й тато,
А на душі у кожного — весна!
І небо синє-синє і бездонне,
І квіти хай цвітуть по всій землі.
Нехай любов палка усіх пригорне,
І навесні курличуть журавлі.
До кожного прийде дзвінке натхнення,
Що у красу і творчість перейде.
А на серця зійде благословення
І,щоб біди по всій Землі — ніде.
Хай буде так! Цього я хочу дуже —
Хоч це завдання зовсім нелегке…
Хай людське серце стане небайдуже,
А щире, добре, мудре і палке.
Хай буде так… Тоді всі заживемо
В новому світі, в мирі і теплі.
Й по новому усі шляху підемо
І буде рай на цій святій Землі.

Хоч українське, може, й не найкраще,
Та — найрідніше й завжди так було.
Так і повинно бути, не інакше,
Воно дарує спомин і тепло.
І як магнітом тягне нас до себе,
Та повертає на свої стежки.
Бо серцю наймиліше рідне небо,
Квітучий луг, малесенькі річки,
Калини кущ розлогий коло хати,
Густі та кучеряві спориші…
Бо там дитинство, милі мама й тато,
То ж забувати світле не спіши.
А збережи все українське, рідне,
Що проглядає із душі в світи.
Весну і осінь, літечко погідне,
Щоб легше по стежках було іти.
Хоч, кажуть, не найкраще… Ні! Даруйте!
Найкраще, рідне, світле і святе!
То ж бережіть в своїй душі, шануйте
Та пам’ятайте завжди і про те,
Що від людей у світі все ведеться,
Яка культура в них, слова, діла…
Відстоюйте своє, як доведеться,
Щоб добра слава в світ про нас ішла.
І мовою своєю розмовляйте,
Бо українська мова — чарівна!
І бути незалежними звикайте,
Бо мова й Україна в нас одна!

Хтось божиться, що любить Україну,
Що він її спаситель, патріот…
Та як же зрозуміти ту людину,
Яка не навидить її народ?
І українців просто зневажає,
Державну мову теж не визнає.
Сам суржиком убогим розмовляє,
Оце й увесь патріотизм, що є?
То ж ненависті скільки треба мати,
Щоб жити в Україні все життя
І звисока на все і всіх плювати
Без совісті, стида і каяття…
Все українське просто зневажати:
Культуру, мову, думи і пісні…
Її історію прадавню потоптати
І душі добрі, щирі і ясні…
До влади рвуться псевдо патріоти,
Щоб знищити країну до кінця.
І наш народ, і дух його збороти,
І вирвати палаючі серця…
Народе мій, це наша Україна!
І нею ми повинні дорожить.
Вона нам найрідніша і єдина —
Хай мова українська зазвучить!
І наша пісня рідна солов’їна,
Та дух народу вільного летить.
І хай сміється радісно дитина,
Що в Україні довелось їй жить.
Не даймо рідний край наш загубити,
Добром засіймо ниви золоті.
І будемо тоді ми вільно жити,
Й усі щасливі будемо в житті.

Це хто ж сказав, що бідна наша мова?
Термінології технічної нема…
Й не дуже знати нам її обов’язково,
І ще чогось такого в ній катма…
Це новоспечені міністри так рішили —
Убогі люди, без душі й тепла…
Так перший вірус у свідомість запустили,
Щоб згодом мову знищити дотла.

Хоч і убогі, та далекоглядні —
Не бачить той, чия душа сліпа.
Сьогодні їм закони всі підвладні,
Й відома нам підступна їх тропа.
Доволі хитро все прорахували
І зі студентів іспити зняли.
Отримали тим самим схвальні бали
І до пори на денце залягли.

Тут все складніше, не у гривнях справа,
Себе б на хлібнім місці зберегти.
Позбутись мови хитро і лукаво…
Народ без мови — стадо без мети…

То ж, що завгодно можна з ним зробити,
Віддати в найми, збити із путі,
Продати просто, знищити, купити —
У можновладців є це на меті.

Цінуйте, люди, Землю, любе Сонце
І мирне Не6о, квітку та й усе…
І ранок, що всміхнувся у віконце,
І зірочку, що вечір принесе.
Веселий дощ, що ритми відбиває,
І хмару, що ніяк не відійде…
І колосок, що в полі достигає,
Й людину, що дитя у світ веде.
І кожен день, в якому ви живете,
І рік життя, і час, та й кожну мить.
І ту стежину, по якій ідете,
Усе в житті цінуйте і любіть.
І добре слово, щиру допомогу,
Яку не раз вам люди надають.
Любов батьківську, мамину тривогу,
Коли вони вас проводжають в путь.
Цінуйте тишу, росяні серпанки,
Красу безмежну, що навколо нас.
Чарівні ночі, веселкові ранки…
Найбільше у житті цінуйте час.
Бо часу ні купить, ні повернути,
Його не можна стримати й на мить…
То ж з часом треба обережним бути,
І з цим знанням змиритися і жить.

Природа мудра. Є такі місця,
Неначе казка, не переказати!
І, кажуть, що не можна до кінця,
Збагнути, коли там не побувати.
Та я не бачила тих місць, на жаль,
Там не була, не їздила повсюди.
Але мене щось не гризе печаль,
Щоб бити від жалю себе у груди.
Бо я умію бачити красу
У себе вдома, в рідній Україні.
Пейзажі світлі, сонячну росу,
Ромашку білу на тонкій стеблині,
Пшеничне поле просто золоте,
Бездонне, незбагненно синє небо…
Озерні плеса, зіллячко просте,
І це для мене саме те, що треба.
Люблю я гори, ріки і поля,
Бо й тут краса — в словах не передати!
Ліси чарівні, сині віддаля,
І цю красу у мене не відняти.
Люблю світанки чисті у росі,
І літні тихі українські ночі.
Живу як в казці, у такій красі,
А наді мною зірочки пророчі.
А під ногами стежечка мала,
Кудись біжить удаль між споришами.
Нас стежка до криниці привела,
А в нас криниці з диво-журавлями.
Верба й калина біля них росте,
Садочки біля кожної оселі.
Волошка з маком у полях цвіте,
А українці — добрі і веселі.
Якщо ви в Україні не були,
То ви краси не бачили, даруйте.
Вважайте що й у світі не жили…
Поїздку в Україну заплануйте.
Бо Україна — просто чарівна!
Мені без неї в світі не прожити.
І в цілім світі лиш вона одна
Красою може серце напоїти

О! Музика! Які в ній почуття!
Це для душі потужні, дужі крила…
У ній любов, страждання і життя,
Натхнення, світло і велика сила.
Все світле, дивне і чарівне все,
Найкраще в світі, що лиш може бути.
Вона у Всесвіт, в Небеса несе,
Цих почуттів ніколи не забути.

Чарівний Всесвіт — просто неозорий,
І в нім Земля перлинкою пливе.
Який же дивовижний світ казковий
І на Землі усе-усе живе.
На ній рослини дивні і тварини,
Вона у фарбах вся і у красі,
І місце тут знайшлося для людини.
Планет багато, але різні всі.
Безводні є, жорстокі і пустинні,
Гарячі дуже, де води нема.
Є газові, в яких нема твердині,
Холодні й темні, де завжди зима.
А нам такий чарівний світ дістався,
Де все прекрасне, гарне і живе.
Тут океан із небом об’єднався,
Чарівний ліс і річечка пливе.
Поля і гори, ріки і долини,
Моря, озера, квіт — за небокрай…
Це все для щастя кожної людини.
І хто сказав, що на Землі не Рай!
Це рай земний, а ми у ньому — люди,
І випало нам жити на Землі.
Життя одне і іншого не буде,
Для нас усі і радощі, й жалі,
Й краса оця, що серцем не збагнути,
І небо, й зорі, й вся ця дивина…
То ж тільки треба просто мудрим бути,
Щоб зрозуміти, що Земля одна.
І іншої не буде для людини,
Тому цю Землю треба берети.
Любити й пам’ятати щохвилини:
Не можна по Землі з війною йти.

Земля нам усміхається квітками,
Дарує всім любов, тепло й красу.
А квіточки своїми пелюстками
Дзвінку збирають вранішню красу
Прозору й чисту, ніжну і тремтливу.
Що Всесвіт відбивається у ній.
І стільки є тут мудрості і дива,
Лиш придивись, прислухайся, постій…
І ти почуєш, що Земля співає
І музика ця трепетна й жива.
Мелодія у серце проникає,
Чарівні звуки… Зайві тут слова.
І ти побачиш незбагненну казку
У квітах, в травах, в небі, у струмку.
Поглянь навколо! Подивись, будь ласка,
На дивовижну і дзвінку красу.
Постій тихенько, прикипи душею
До ніжних звуків, світлої краси.
Ти нерозривний з рідною землею
І диво це у серденьку неси
Усе життя, бо це твоя країна,
Вітчизна мила, це твоя Земля!
Найкраща в світі, рідна Україна
До твого серця щиро промовля.

Люди їдуть кудись у далекі краї
Відпочити і, навіть, там жити.
Як покинути можна чарівні гаї,
Щоб без пісні і мови тужити?
Я не знаю. Тому й не збираюсь туди.
Як кому там, мені невідомо.
Хочу вік свій прожити без туги й біди,
То ж найкраще — це бути удома.
Може й бідно живемо, та все це пусте…
Скільки там вже для мене потрібно…
Під вікном в мене грушка розлога росте,
В шибку дощик постукує дрібно.
Синь небесна така, що, як хочеш, лети,
Сонце щедро теплом зігріває.
А з весни стануть квіти чарівно цвісти
Й соловейко пісень заспіває.
Зацвітуть кучеряво весняні сади,
Річка буде до себе манити.
Як же кинути все, потикатись куди?
Краще вік свій удома прожити…
Все тут миле, чарівне і світле — своє.
Ця земля з діда-прадіда рідна.
Від землі і води в тебе силонька є.
І тобі Батьківщина потрібна,
Рідна мова і пісня, що душу пройма,
Подих вітру і пахощі поля.
Щастя в світі без отчого краю нема,
Тут же все: щастя, радість і воля!

В нас українська мова промениста,
Доступна й лагідна, весела і дзвінка.
Багата, як земля, джерельно чиста
І тепла, наче мамина рука.
Я вчуся нею гарно розмовляти,
Читаю вірші і пишу слова.
Бо рідну мову треба добре знати.
Вона чудова, ніжна і жива.
Вона дзвенить у срібному джерельці,
У дивних квітах, у дзвінкій росі.
Вона живе й співа в моєму серці.
Її ми дуже любимо усі.
Моя чарівна мова промениста,
Вона у пісні й казочці звучить.
Найкраща в світі рідна і барвиста,
А як без неї на Землі прожить?
В нас, українців, — українська мова!
В ній найсвітліші, лагідні слова.
Й матусі ніжна пісня колискова,
Як сонечко нас щедро зігріва.

Серце народу — це мова, — це слово,
Нації гордість, культура, престиж.
Той, хто цурається рідної мови,
Ранить народ в саме серце, як ніж.
Мова загине — народ оніміє,
Світ відверне від такої юрби.
Поки є мова — в людей є надія,
Є пісня радості й пісня журби.
Мова чудова і літературна,
Без говіркових, спотворених слів
Свідчить про те, що людина культурна.
Мова у неї, як пташечки спів.
Мова у неї приємна, чудова.
Є в ній традиції всіх поколінь.
Як у віночку йде слово до слова,
В мові чарівність і сонця теплінь.
Мова — це людства досягнення дивне.
Мова — це нація, спільність і час.
Мова моя українська чарівна
Є найрідніша для кожного з нас!

Мово моя, ти для мене криниця,
Я навіки з тобою, допоки я є.
П’ю з твого джерела і не можу напиться,
Ти для мене любов і натхнення моє.
Ти і казка, і пісня чудова лірична.
Ти і дума, і правда, і мрія людська.
Неповторна і щира, ласкава й музична,
Українському серденьку завжди близька.
Ніби мати, така дорога і єдина.
Ніби Всесвіт — велика й велична для нас.
Ми з тобою — народ і велика родина!
І тебе берегти саме час, саме час!

Мова — це дуже важливе питання,
Мова — народ і країна моя.
Мову леліяти — наше завдання.
В кожної нації мова своя.
Поки є мова — народ не збороти,
В ньому є сила землі й джерела,
Крила в людини, щоб вільно літати,
Зброєю завжди в нас мова була.
Гостре в ній лезо, що може убити,
В слові є правда і воля свята.
Вміє вона захистити й любити,
Мова в нас ніжна, чарівна й проста…
То ж не цурайтеся мовоньки, люди,
Рідної мови, свого джерела.
Мова загине — народу не буде,
Волі не буде та щастя, й тепла…
Мову цінуйте свою українську,
Дану нам Богом на вічні віки.
Рідну і світлу, свою, материнську.
Ми є народ, мові цій завдяки.

Моя Батьківщина — це річка й долина,
Це небо бездонне, поля і ліси,
Безмежні степи, море, сонце, стежина,
І море без меж — чарівної краси!
Для мене усе тут найкраще, єдине
І серденьку миле, чарівне, своє.
І думкою кожен в куточок свій лине,
Дорожче за край свій, ну, що в світі є?
Мені Україна за все наймиліша —
Це рідна Вітчизна, як мати, — одна!
Для кожного мила, ясна, найсвятіша,
Найкраща у цілому світі вона!
Тут мальви під вікнами й диво-калина,
В лугах незабудки… Пшеничні поля…
Найкраща у світі моя Україна.
Моя найсвітліша, чудова земля!
Тут навіть повітря найкраще у світі,
На квітах настояне і на меду.
І по-особливому сонечко світить,
Ну, де я у світі щось краще знайду?
Тут мова моя і співуча, й багата
Веселкою квітне, у небо летить.
І жарти веселі, і пісня крилата…
Ну, як, Україно, тебе не любить!

Нема солодшого за рідний край нічого,
Бо ця земля усіх зростила нас.
І ніжний аромат світання весняного
В нас будить спомин кожен день і час.
Ще найсвятіші, найсвітліші миті,
Які заповнили нам душі і серця.
Тому Вітчизна — найрідніша в світі
Й за неї будемо стояти до кінця.
Хай нас захоплюють чужі і пишні шати,
Могутність й велич міст чужих країв.
Мені ж дорожча та біленька хата,
Де я дитинство сонячне провів.
І той струмок, що ллється дзюркотливо,
Та кучеряві верби край ставка.
У ріднім краю я росту щасливо,
Моя тут доля світла і легка.
Це рідний край мій, наша Батьківщина!
Високим смислом сповнене тут все.
Це найсвятіша рідна Україна,
Вона мене у світлу даль несе.
Де стільки мрій, надії й сподівання,
Традицій давніх і нових пісень.
Любові світлої, що всі ми без вагання
До захисту готові кожен день.
Немає слова ближчого, як мати.
Й дорожчого за батька теж нема.
То ж Батьківщину як не шанувати?
Без неї в світі — горе і пітьма.
На цій землі всі предки проживали,
Та Україну боронили, як могли.
І славу їй в своїх піснях співали,
Й на полі бою чесно полягли.
Вони любили рідну Україну,
Її річки, задумливі гаї.
І захищали в непогожу днину
Простори рідні і сади її.
І ми так само любимо безмежно
Свій дивний край, до глибини душі.
Вітчизні шану несемо належно,
Пісні складаємо і пишемо вірші.
У цім краю душа мого народу,
Тут вільний я, як вітер степовий.
Я все люблю: історію й природу,
І кожен день прожитий і новий.

Я встану рано-вранці, на світанку,
Як спалахне на квіточці роса.
Вдягну найкращу в світі вишиванку
І оживе, засвітиться краса
В промінні сонця. І моя сорочка
У рунах, в квітах зразу оживе…
З чарівних квітів я сплету віночка
Й над світом щира пісня попливе.
Сорочка, що матуся вишивала,
Сердечко гріє, душу веселить.
Бо ж мама щастя-долю закликала.
Цей оберіг в житті нас захистить.

Встає над світом щире сонце вранці
І землю гріє променем ясним.
А я іду по світу в вишиванці.
Я — українець! І горджуся цим.
В нас обереги вишивають здавна.
Така традиція в народі прижилась.
Вона прадавня, вічна й дуже славна.
В культурі й до сьогодні збереглась.
Ані вікам, ні моді не здолати…
Вона в людському серці і в душі.
У ній любові, мрій, надій багато
І ти традиції забути не спіши.

Земля моя! Земля найкраща в світі!
Я твій маленький тонкий пагінець.
Без тебе я ніде не зможу жити,
Для мене ти і ненька, і мудрець.

Земля моя, мій милий рідний краю,
Тебе я тільки-тільки пізнаю.
Твою красу всім серденьком вбираю
І хочу знать історію твою.

Я хочу знати витоки-джерела,
І рідну мову, щирості слова.
Бо ще жива культура, ще не вмерла,
Бо Україна вічна і жива!

Земля моя, земля найкраща в світі,
Ось тут моє коріння і рідня.
Бо тут мого дитинства сонце світить,
Я тут росту і тут живу щодня.

Земля моя! Прекрасна Україно!
Твоєю піснею я серденько живлю
Для мене ти і вічна, і єдина
І я тебе всім серденьком люблю!

Мій край чудовий — Україна!
Тут народились ти і я.
Тут над ставком верба й калина,
Чарівна пісня солов’я.
Все найдорожче в цілім світі,
Бо тут почався наш політ.
Цвітуть волошки сині в житі,
Звідсіль ведуть дороги в світ.
І найдорожча рідна мова —
Джерельцем радісно дзвенить.
І мила пісня колискова,
Чумацький шлях кудись зорить...
Усе найкраще і єдине
І радощі усі, й жалі...
Мій рідний краю, Україно!
Найкраще місце на землі!

Моя Батьківщина — це вишеньки цвіт
І верби над ставом, й калина.
Моя Батьківщина — це мрії політ,
Це рідна моя Україна!

Моя Батьківщина — це наша сім’я,
Затишний куточок і хата.
Це мама, татусь, бабця, дідо і я,
Всі рідні і друзів багато.

Моя Батьківщина — це злагода й мир
Та небо бездонне й чудове.
Це пісня чарівна, що лине до зір,
Й дитинство моє світанкове.

Моя Батьківщина — ліси і поля.
Від них в нас і радість, і сила.
Це та найсвятіша і рідна земля,
Що кожного з нас народила.

Я люблю кожну квіточку в полі
І струмок, що до річки біжить.
І високі, до неба, тополі,
Й чисту-чисту небесну блакить.

І у синьому небі лелеки,
Й журавлину осінню печаль.
Й споришеві стежки, що далеко
Розійшлись по землі в синю даль.

У маленькі свої долоньки
Я промінчики сонця ловлю.
Україну мою, рідну неньку,
Я усім своїм серцем люблю.

Ось небо блакитне і сонце в зеніті!
Моя Батьківщина — найкраща у світі!
Моя Батьківщина — це ліс і озерця,
Безмежні степи і чарівні джерельця.
Красиві пейзажі і гори високі,
Маленькі струмочки і ріки глибокі.
Великі міста, у садочках всі села,
Моя Україна — це пісня весела.
Її обереги — верба і калина,
Найкраща у світі — моя Україна!
Моя Україна — козацькая слава!
Така волелюбна і мирна держава.
Вона дорога нам, і рідна, і мила,
Бо світ перед нами, як мати відкрила.
Усім найрідніша Вітчизна і мати,
То як же нам, дітям, її не кохати!
Вітчизно свята, дорога Україно,
Для кожного з нас ти у світі — єдина!

Мир на землі — це затишок і тиша,
Це сміх дитячий і душі політ,
Коли поет чарівні вірші пише
Про незвичайний, дивовижний світ.

Мир на землі — це росяні світанки,
Краса і творчість, пісня у гаях.
Мир на землі — це вечори і ранки
Із радістю і щастям у серцях.

Мир на землі — це дім і мама, й тато,
Й любові стільки — просто через край!
Це та земля, де щастя є багато
І в кожній хаті — хліба коровай.

Це та земля, де сміх і пісня лине,
А діти йдуть до школи знов і знов.
Й ніколи у боях ніхто не гине,
Бо там господар — щастя і любов.

Обереги мої українські,
Ви прийшли з давнини в майбуття.
Рушники й сорочки материнські
Поруч з нами ідуть у життя.
Нам любов’ю серця зігрівають —
Доброта і тепло в них завжди.
Вони святість і відданість мають,
Захищають від лиха й біди.
Й образи, що на стінах у хаті,
Наставляють на істинну путь.
Українці — душею багаті
Крізь віки у майбутнє ідуть.

Народна пісня, дума чи романс
У душу ллється і заполоняє,
Та заворожує, чаклує нас
І в саме серце раптом проникає.
Сльоза накотиться, не зупинить…
Десь винирне з душі неждано.
Услід за піснею душа летить…
А серце рветься невблаганно.
Так солодко тоді душа щемить,
А музика, мов хвиля, нагортає.
Струна чарівна в серці забринить
І ні для чого місця більш немає…
А хвиля музики несе удаль.
В ній розчинитись хочеться й летіти.
У музиці життя, любов, печаль,
Й душа стає, немов тендітні квіти.
Народна пісня… Не страшний їй час!
У ній звучання рідні й позитивні…
Вона живе у кожному із нас,
Мабуть-таки, на генетичнім рівні.

В народній мудрості — чарівна сила,
Вона виховує людей і вчить.
В словах великий зміст і дужі крила,
Прислів’я скажеш і воно летить,
І западає в душу, йде до цілі,
І головне — ніде не пропаде.
А влучно, впору сказане при ділі,
До самого ледачого дійде.
Прислів’я наші, вислови крилаті
Збагачують і мову, й почуття.
Дошкульні, влучні і на зміст багаті
Та й сказані бувають до пуття.
Народ як скаже, нібито зав’яже
І тут не врізать, ані доточить.
І блідо виглядає слово враже,
Та й перед мудрістю зникає вмить.

Ми перед Богом, мабуть, завинили,
Що зараз ладу між людьми нема.
Бо спадщину свою погано вчили,
То ж в головах не світло, а пітьма.
Не знаємо минувшини дзвінкої,
Народні звичаї не вберегли.
І мови ми цураємось ясної,
Та від свого коріння відійшли.
Багато втрачено і нам байдуже,
Лиш день до вечора, так живемо.
Тому й життя в нас стало щось не дуже…
За течією просто пливемо.
Та досить, люди! Встаньте, схаменіться!
Ми — є народ, а не якась юрба.
Відкрийте очі, світ цей роздивіться!
Ми — українці! Радість і журба
У наших душах дзвінко хай лунає,
Як і колись у думах кобзарів.
Хай серце до любові навертає,
До тих джерел народних і часів,
Як пращури свій край обороняли,
Науку і культуру в світ несли.
Як мовою своєю розмовляли,
Неволі ж як терпіти не могли…
Жовто-блакитний прапор піднімали,
Бо сонце правди й воля над усе!
І в мужності ми перепон не знали,
То ж хай сміливість й зараз нас несе
До світла, щастя, правди і свободи,
До доброти й душевного тепла.
І заживемо, як усі народи,
До свого лиш вернімось джерела.

Невже ж то , люди, стало вам байдуже,
Що нашу мову топчуть, як сміття?
Чи ви й самі вже ставитесь не дуже
До тих святинь, які дало життя…

Що вам самим уже на все начхати,
На волю та історію свою.
Й не хоче серце вже протестувати,
І не згадає тих, хто ліг в бою

За світлу волю і свою країну,
За щире слово і усе святе,
За рідну землю, пісню солов’їну,
За хліб насущний, що його їсте…

О! Люди, українці, схаменіться
І не топчіть в багно самі себе.
Прокиньтеся від сплячки, подивіться,
Над вами наше небо голубе,

Ви живете на тій землі-святині,
В яку діди і прадіди лягли.
А їхня слава й дума і понині
Звучить над краєм… Як же ви могли?

Не дайте вашим душам збайдужіти,
Прокиньтеся, як квіти навесні…
Нам, українцям, личить вільно жити,
Плекати рідну мову і пісні.

Яка ж багата рідна мова!
Увесь чарівний світ у ній.
Вона барвиста і чудова
І нищити її не смій!
Вона про все тобі розкаже,
Чарівних слів тебе навчить.
Усе розкриє і покаже
Як правильно у світі жить.
В ній стільки слів, що й не збагнути!
І приказок, і порівнянь.
А мову знаючи, здобути
Ти можеш просто безліч знань.
То ж мову вчи і прислухайся
До того, як вона звучить.
І розмовляти так старайся,
Щоб всім її хотілось вчить.
Вона ж у нас така багата,
Така чарівна, як весна!
І нею можна все сказати,
І найдорожча нам вона!

Щоб багатшу мову мати,
Треба слово добирати.
Величезний слів запас
Буде в кожного із нас.
То ж давайте, починаймо,
Слово в риму підбираймо!
Мова наша українська
Щира, рідна, материнська.
Дуже гарна і чудова,
Чиста, мила, світанкова.
В цілім світі найсвятіша,
Українцям найрідніша.
Наша мова веселкова,
Дивна, ніжна, калинова.
В ній усе — і небо, й квіти,
Рід людський, батьки і діти.
Наші звичаї чудові —
Хліб і сіль на рушникові.
Запальний гопак і пісня
Так звучить, аж серце тисне.
І співа вона в джерельці
Та живе у нашім серці.
Наша мова українська —
Щедра, світла, материнська!

Моя найкраща в світі мова!
І рідна, й мила над усе.
Чарівна, ніжна, світанкова!
Вона мене у світ несе
І відкриває все у ньому:
І велич, радість і красу.
То ж в цьому світі гомінкому
Я рідну мову пронесу,
Як скарб великий і безцінний.
Бо ж поки є вона у нас,
Народ ми вільний, незборимий,
Ми — українці, в добрий час!

Мово моя, ти пречиста і славна,
Трепетна, наче ранкова роса.
Ти називаєшся нині — державна!
Все в тобі є: і багатство, й краса!

Мовою рідною я розмовляю,
Вільно живу я у ріднім краю.
І Україну мою прославляю,
Вірність і серце я їй віддаю.

Мово моя, найчистіша криниця,
Є і краса, і багатство в тобі.
Кожен приходить до тебе напиться,
В радості, в щасті, у тихій журбі.

Ти з джерела і струмочка дзвінкого,
З лісу і поля, з квіток і роси.
З лугу розквітлого, з неба ясного,
З грому, веселки й світанку, з краси!

Летить Планета в Космосі жива,
На ній усе народжене, щоб жити!
Людині дані розум і слова,
І почуття найвищі, щоб любити.

Все для людини: небо і поля…
І кожен має право розмовляти
Тією мовою, яку дала Земля,
Співати пісню, що навчила мати.

Нам в Україні всім судилось жить,
В краю, де кожна квітка голос має!
То ж українська мова хай звучить,
Над цілим світом хай вона лунає!

Як неба хусткою нам не закрить,
Як океанів, рік не осушити…
Так рідну мову — не заборонить!
Нам українською судилось говорити!

Хай рідна мова сили набира —
Свята і чиста мова материнська.
Нам славити її прийшла пора,
Нехай лунає мова УКРАЇНСЬКА!

Я мислю мовою цією,
Я нею змалку говорю
І рідною зову, своєю —
Це де завгодно повторю.

Моя чарівна, дивна мова.
Хто перелічить в ній слова?
Вона прекрасна і казкова,
Весела, щира і жива.

Вона державною вже стала,
Але до волі довго йшла.
Щоразу з попелу вставала…
А скільки спалена була!

На ноги б інша не сп’ялася,
А українська знов жива!
Нарешті стала, відбулася!
Говорить, думає, співа!

А мова хай живе, нехай серця нам гріє,
Багатою йде в світ і завжди молодіє!
Бо в нас вона одна — чарівна, світанкова,
І древня, й молода — велика наша мова!

Мова — це втілення думки людини,
Мова із рясту, любистку й роси.
Мова — це Всесвіт увесь для людини,
Стільки в ній радості, щастя й краси.

Мова із поля й дзвінкої криниці,
Мова вогненна й ласкава така!
Може твердішою бути від криці,
Може летіти, мов пташка легка.

Ти у гармонії з серцем народу,
Мово моя Берегиня свята!
Маю від звуків твоїх насолоду —
Ти найвеличніша, рідна, проста!

Так, рідна мова — це душа народу,
Його поезія і пісня, і казки.
Оспівує він нею всю природу,
Несе в своєму серці залюбки.

Бо в ній усе — і рушники з квітками,
І хліб та сіль, як гості на поріг.
Й свята Мадонна — мати з діточками,
І Матір Божа — вічний оберіг.

І верби, що схилилися на воду,
Калини цвіт, дівочий ніжний спів.
Все те найкраще, що в душі народу,
Про що віками мріяв, що любив.

В садку вишневім засміялась хата,
З дитям за руку — мати молода…
О! Мово рідна, щира і багата —
Ти треба, як повітря і вода!

Як хліб і сіль, як росяне світання.
В тобі живуть такі п’янкі слова!
Любов і добрість, трепетне кохання,
Ти вічна, мово, щира і жива!

Співай, моя мово, у пісні чудовій
І смійся, у жартах звучи!
Світися щасливо у Зірці ранковій
І в побуті теж не мовчи!

Здіймайся у славі у небо високе,
Багатою будь, як земля.
Глибокою будь, наче море широке,
Щоб чули тебе звіддаля.

Квітуй, як весна, у чарівнім суцвітті,
Весело по світу йдучи.
Звучи, моя мово чарівна, у світі
І в серці людськім не мовчи!

Не дай занедбати себе і забути,
До кожного серця дійди.
У миті біди і найважчої скрути,
Як мати рідненька прийди.

І тихо-тихенько співай колискову,
Щоб серце в дитинство вернуть.
Щоб більше ніколи ріднесеньку мову
Не міг українець забуть.

Українська рідна мова
Мелодійна, СВІТАНКОВА!
Ти від серця йдеш до серця
І дзвениш, як те ДЖЕРЕЛЬЦЕ.
Щира, світла і казкова,
Ніжна-ніжна, ПЕЛЮСТКОВА.
Ти багата і барвиста,
І дзвінка, і ПРОМЕНИСТА.
І буденна, і святкова
Мова наша КАЛИНОВА.
І свята, і найрідніша,
І для слуху НАЙМИЛІША.
У тобі ясне світання,
Є любов, а є КОХАННЯ.
Ти така ясна, чудова,
Мова наша ВЕСЕЛКОВА.
У тобі глибінь кринична,
Ти близька для нас і ЗВИЧНА.
І весела, і завзята,
Ти дотепна і КРИЛАТА.
Лагідна і терпелива,
То сумна, то ЖАРТІВЛИВА.
Іскрометна і лірична,
І пісенна, й ПОЕТИЧНА.
Дорога а ще пречиста,
То звичайна, то ВРОЧИСТА.
Ти цікава й щедра мова,
І відкрита, й ЗАГАДКОВА.
І повільна, й блискавична,
І звичайна, й ФАНТАСТИЧНА.
І щаслива, і нещасна,
Історична і СУЧАСНА.
Ділова і виробнича,
І відверта, й ТАЄМНИЧА.
І тому невипадково
Є в тобі потрібне СЛОВО
На всі випадки життя
І на кожне ПОЧУТТЯ.

Лети, моя мово, над світом крилато,
На всіх континентах звучи!
Ти гідна визнання: дзвінка і крилата,
У серці людськім не мовчи!

Мово моя, найрідніша й велика,
Є в торбі все: і багатство, й краса.
Хто втрачає тебе, той людина безлика,
Як пожухла трава, де не грає роса.

Мово моя українська чарівна,
Ми з тобою — народ! І йдемо до мети.
Краща з кращих у світі, неначе царівна!
Ти живи у віках, понад світом лети!

Ми з тобою — держава! Й звемось — Україна!
Мову треба, як прапор над світом нести.
Бо ж без мови загине держава єдина,
Просто будем населенням в світі іти…

— Хочу до вас я звернутися, діти.
Можна людині без мови прожити?
Можна без пісні, без загадки й казки?
Хто відповість? Поміркуйте, будь ласка!
— Як же людині без казки і слова,
Без задушевної пісні й розмови?
Думаю я, що таке неможливо.
Мова людини — це щастя, це — диво!
— Правильно думаєш. Мова — це диво.
З нею людина розумна й щаслива.
Знаючи мову, спілкуються люди,
Мова загине й людини не буде.
— Як же без мови? Я не уявляю!
Я щохвилини про щось та й питаю.
А коли мови не будемо знати,
Як же ми зможемо світ пізнавати?
— В світі — ми люди і правильно, діти.
Людям без мови не можна прожити.
Ще повідомити хочу вам я —
В кожній країні є мова своя.
Кожна людина свою мову знає,
Любить безмежно її й поважає.
Рідна одним мова східна — японська,
Іншим найкраща китайська, естонська.
Мова у світі панує англійська,
Нам найрідніша своя — українська.
Ми з вами всі живемо в Україні,
Мова чудова й пісні в нас чарівні.
Треба, щоб мову ми вчили і знали
Й нею чистенько усім розмовляли.

У світі дитині не можна без слова,
Без ласки, любові і без доброти.
Не можна прожити дитині без мови
І без спілкування не можна зрости.
Щоб в світі людиною справжньою стати,
Дитині потрібні турбота й тепло.
Їй треба щодня між людьми виростати,
Щоб все у дитини чудово було.
Якщо ж виростає дитина з вовками,
То так як і вовк себе буде вести.
Ніколи не стане вона поміж нами,
Ніколи людиною їй не зрости.

Я україночка. Хоч зовсім ще маленька,
Але ходжу до школи в перший клас!
Читати я навчилася легенько,
Бо дуже гарна рідна мова в нас.
Це українська мова промениста,
Доступна й лагідна, весела і дзвінка.
Багата, як земля, джерельно-чиста
І тепла, наче мамина рука.
Я вчуся нею гарно розмовляти,
Читаю вірші і пишу слова.
Бо рідну мову треба добре знати.
Вона чудова, ніжна і жива.
Вона дзвенить у срібному джерельці,
У дивних квітах, у дзвінкій росі.
Вона живе й співа в моєму серці.
Її ми дуже любимо усі.
Моя чарівна мова промениста,
Вона у пісні й казочці звучить.
Найкраща в світі рідна і барвиста,
А як без неї на Землі прожить?
В нас, українців, — українська мова!
В ній найсвітліші, лагідні слова.
Й матусі ніжна пісня колискова,
Як сонечко нас щедро зігріва.

Є в нашій мові слова пречудові:
Гарні звертання, слова-привітання.
Треба їх добре нам запам’ятати
І повсякденно у мові вживати.
Доброго ранку і доброго дня!
Не забувай говорити щодня.
А як збираєшся спати лягати,
Не забувай на добраніч сказати!
Ще коли, навіть, дитятко в килибі,
Мама навчає казати «Спасибі!»
Слово подяки завжди пам’ятай,
«Дякую!» — слово частіше вживай!
Слово чарівне відкриє нам казку.
Лише скажи тепло й ніжно — «Будь ласка!»
«Прошу», «Пробачте» і «Будьте здорові!»
Музика лине у кожному слові!
Ще й усміхнися при цьому чарівно.
Все як у казочці зміниться дивно.
Настрій підніметься, стане приємно,
Кожен до тебе всміхнеться взаємно.
До гарного слова нам треба звикати,
Щоб мова була як дзвінке джерело.
Подумай сім раз, перед тим як сказати,
Щоб слово твоє людям радість несло.
Щоб чарами ніжними слово дзвеніло,
Напоєне ласкою завжди було.
З добром і любов’ю від серця летіло.
Й до іншого серця зі щирістю йшло.

— Ну, як це правильно сказати?
Які слова вживати нам?
Відкрити що? Що відчиняти?
Як дати лад усім словам?
Що треба просто розгортати?
Що відкупорить, відімкнуть?
Коли слова які вживати?
І як дитині це збагнуть?
— Все просто, в нас багата мова,
Для всього є свої слова.
Уважно прислухайсь до слова
І зрозумієш ці дива.
Прокинувсь — відкриваєш очі
І відкриваєш дивний світ.
І душу відкривай охоче
Ти для добра з маленьких літ.
— Вікно до сонця відчиняєш,
Для друзів двері відчиняй.
Замок у дверях відмикаєш.
Ти добре це запам’ятай!
— Що закупорене тісненько,
Відкупорити треба нам.
Запам’ятай і це гарненько
І раду всім даси словам.
5. А книжку треба розгортати
Й перегортати сторінки.
Щоб у житті все добре знати,
Бо ж світ цікавий і дзвінкий

В світі людині без віри не жити —
Вірно — кохати, вірно — любити.
Бути завжди вірним слову своєму,
Вірні є друзі в житті у моєму.
Друзі надійні і віддані, й щирі
З ними живемо ми в дружбі і в мирі.
Правильно треба все в світі робити:
Правильно думати, правильно жити,
Правильно треба з людьми розмовляти,
Правильно слово умій добирати!

Лікар лікує хвороби в дитини,
Біль головний може зняти в людини.
Лікар уміє усіх лікувати,
Знає як раду хворобам давати.
Лічимо ж гроші, присутніх, машини,
Лічимо роки і дні, і хвилини.
Лічимо зорі, а їх є без ліку,
Як полічити усі чоловіку?

— Назвемо числа по порядку,
Від одного аж до десятка.
Вперед й назад — усі відразу
І не збиваємось ні разу!
А з десяти до двадцяти
Як наголос поставиш ти?
— Казати треба — одинадцять!
Скажу так само — чотирнадцять!
Вимова в числах цих одна —
Скрізь наголос над складом на!
(11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19).

Так, слово кожному своє,
Багато слів у мові є.
Їх вивчити потрібно й знати,
Щоб в мові правильно вживати.
Але частенько наші діти
Не вміють чисто говорити.
Вживають суржики-слова,
І слів тих повна голова.
Вони вставляють їх в розмову,
Свою засмічуючи мову.

Звуків дуже є багато,
У природі все звучить.
Свище вітер, грім завзято
В темнім небі гуркотить.
Навесні співає пташка,
І струмочок жебонить.
Джміль гуде, дзвенить комашка,
Все по-своєму звучить!
Звуки всі пізнати можна,
Хоч багато в світі їх.
Розбере дитина кожна,
Де тривога, сум чи сміх.
Але звуки ці — немовні:
Стукіт, грюкіт, шелест, свист.
Хоч приблизно та умовно
Ними скаже щось артист.
Знайте всі, мої шановні,
Не забудьтеся, бува.
У людей є звуки мовні,
Що складаються в слова.
Звуки зібрані у слово
Ще в далеку давнину
Утворили рідну мову
Українську чарівну.
А щоб ми все розуміли,
Щоб могли багато знать.
Знаки-букви нам створили,
Щоб писати і читать.
Їх взяли, пошикували,
Щоб нікого не згубить.
Та Абеткою назвали.
Ось її нам треба вчить!

А рідна мова — наче свято.
У рідній мові слів багато,
Вона чарівна, пелюсткова
І мелодійна, й пречудова.
І рідну мову треба знати,
Вона ж для нас як рідна мати.
Вивчаймо ж мову з юних літ,
Щоб українцями йти в світ.

У рідній мові кожне слово
Значиме, світле, чарівне.
Звучить знайомо і чудово
І заворожує мене.
І світ таким близьким здається,
Уся природа ожива.
І навіть сонечко сміється,
Як рідні зазвучать слова

А мова наша світанкова,
Чарівна. Світла і дзвінка.
Весела, ніжна, веселкова
І повноводна, як ріка.
Всіх слів не зрахувати в мові,
Бо їх бездонне джерело!
Й така краса у кожнім слові!
Є ніжність, колір і тепло.
Ти тільки вчися говорити,
До мови серцем пригорнись.
Щоб українцем в світі жити —
Ніколи мови не зречись.
Бо той, хто зрікся свого слова,
Він другосортний має лик.
А в кого в серці рідна мова,
Той дуже мудрий чоловік!

Слово наше — не полова,
А язик — не помело.
Добирати треба слово,
Щоб комфортно всім було.
Чемним будь, завжди вітайся,
Тільки правду говори.
Так сказати намагайся,
Щоб не вийшло «догори».
Словом ти не скривдь ніколи,
Слів багато в мові є.
Ходиш ти давно до школи,
Так що вибери своє.
Слово лагідне лікує.
Щире слово і доброту
Людське серце тонко чує,
Знай цю істину просту.
Не мели дурниць брехливих,
Словом ти не ображай.
Слів багато є красивих —
От найкращі й вибирай!

Рідна мово моя українська,
В світі гордо й натхненно звучи!
Волелюбна моя, материнська,
Мово рідна моя, не мовчи!
Хай же світлою буде дорога
Серед різних нелегких доріг…
Ми звертаємось нині до Бога,
Щоб тобі, мово, він допоміг.
Матір Божа, свята і єдина,
Дай нам щастя, любові й тепла.
Щоб квітуча моя Україна
Рідну мову, як стяг, підняла.
Будь прихильною, Матінко Божа!
Жити праведно в світі навчи.
Щоб світила нам зірка погожа.
Мово рідна моя, не мовчи!

Будь, мій хлопче, молодець
І не кидайсь словами.
Слово — це не горобець
І воно летить за нами.
Й до душі людської йде
І лишається там жити.
Й не дівається ніде,
Буде зло в серцях творити.
Слово — це вам не полова,
А язик не помело.
Вибирай потрібне слово,
Щоб прекрасно всім було.
Щоб слова були хороші
І любов в собі несли.
Слова старші, а ніж гроші,
Вони першими були.

Життя смугасте іноді буває:
У нім то чорна смуга, то ясна.
Як білу чорна раптом заступає,
То в темені не видно навіть дна,
Тоді безвихідь і стежок не знати,
І небо почорніло від біди.
І можна довго в темноті пірнати,
Та, навіть, потонути назавжди…
Але ж людині треба в світлі жити,
Тягнутися до сонця, в небеса.
Щоб світлим все своє життя зробити,
Щоб гріли душу сонце і краса…
То ж не вагайся, стань на смугу чорну,
Хай стане стартом, злітною вона.
І відштовхнись, злети увись проворно
І зацвіте в твоїй душі весна.
Лиш не вагайся, просто відштовхнися,
Дорога є, не ділася ніде.
Візьми промінчик сонця, роздивися
І стежечка до цілі приведе.
Повір у себе, не втрачай надії,
Тоді заграють струни золоті.
Були ж колись у тебе світлі мрії,
То ж хай вони здійсняться у житті.
Іди вперед, ніколи не вагайся,
А через терни до зірок лети.
І жити просто й світло намагайся,
Сміливо йди до власної мети.

Співай, моя мово, у пісні чудовій
І смійся, у жартах звучи!
Світися щасливо у зірці ранковій
І в побуті теж не мовчи!
Здіймайся у славі у небо високе,
Багатою будь, як земля!
Глибокою будь, наче море широке,
Щоб чули тебе звіддаля.
Квітуй, як весна, у чарівнім суцвітті,
Весело по світу йдучи.
Звучи, моя мово чарівна, у світі,
І в серці людськім не мовчи.
Не дай занедбати себе і забути,
До кожного серця дійди.
У миті біди і найважчої скрути,
Як матінка рідна прийди.
І тихо-тихенько співай колискову,
Щоб серце в дитинство вернуть.
Щоб більше ніколи свою рідну мову
Не міг українець забуть.

Голубко біла, ти лети у світ,
Хай буде мир у небі голубому.
Бо голуб миру, кажуть з давніх літ,
Приносить радість родові людському.
Бо що ж дорожче в світі є за мир?
Та й за життя — ціннішого немає.
Коли піснями сповнений ефір,
Сміються діти і душа співає.
Коли панує щастя і любов,
Танцює понад квітами комашка,
У світі мир — основа із основ,
І символ миру — білосніжна пташка.
Голубко біла, ти лети у світ,
Хай буде мир у небі голубому!
Неси всім щастя, передай привіт
Усім народам, людові земному...

Лети, моя мово, над світом крилато,
У кожному серці звучи!
Ти щира, красива, дзвінка і багата.
О! Мово моя, не мовчи!
І слова свого не цураймося, люди!
Підносьмо, як прапор в бою.
Бо нас, як народу, то ж просто не буде,
Як втратимо мову свою.
Лети, моя мово, над світом щоденно.
Усім передай наш привіт.
Чарівна, велика, пісенна, натхненна —
Лети, моя мово, у світ!
За все, що в нас є, ми уже заплатили,
То ж гордими будьмо людьми.
Ідімо вперед, набираймося сили,
Бо вся Україна — це ми!

Україно моя, Україно!
Ти, мов казка чарівна, жива.
Найрідніша для нас і єдина.
В нас про тебе найкращі слова!
Кожна місцинка — радість і диво.
Кожна річка — життя нам несе!
І повсюди у нас так красиво
Й лине пісня чарівна про все.
А живе прагне неба і сонця —
У Карпатах смереки стрункі.
В нас калина цвіте край віконця
Та мужніють дубочки тонкі…
А ліси всі народжують казку,
Аромати і квіти рясні,
Віковічну любов, ніжну ласку,
Щиру пісню і думи ясні.
І немає ріднішого краю,
Де земля так любов роздає.
Україна найкраща, я знаю,
Серце так відчуває моє.
Є, для когось, місця й красивіші
І місцина та радість несе.
Україна ж мені найрідніша,
А тому і найкраща за все!

Наповніть серце добротою,
Любов’ю, радістю, теплом.
А душу щедрістю святою,
І йдіть у білий світ з добром!
Відкиньте все, що душить груди,
І камінь в серці не носіть.
Без заздрощів, твердої груди,
З любов’ю до людей ідіть.
Наповніть серце добротою
Й без страху і без каяття
Легкою, стрімкою ходою
Сміливо йдіть у майбуття.
В цім світі сонцем треба бути,
Щоб світ розцвів від доброти.
Людині треба це збагнути
І світлою в життя іти.

Ми — єдина країна, єдина держава!
Ми не можем ділитись на Захід і Схід.
В цім краю віковічна дідів наших слава,
І прадавній великий козацький наш рід.
Кров’ю й потом ми землю свою боронили
Від навали чужинців, що пхались до нас.
Ми цю землю любов’ю своєю святили
Й світлий промінь любові в душі не погас.
Ми руками ґрунти всі її перебрали,
Бо трудились віками на рідних полях.
Ми сльозами і хлібом її засівали,
І любов до Вітчизни — у наших серцях.
Україно моя! Пресвята й неподільна,
Якби ворог не мріяв тебе розділить!
Ти земля дана Богом нам, рідна і вільна!
І тобі, Україно, єдиною жить!
Ми ніколи тебе не дамо на поталу,
Будем мужньо і сміло свій край боронить.
Навіть діти сьогодні дорослими стали.
Ми у рабстві ніколи не будемо жить!

Україно моя, найчарівніший краю,
Де билини, казки і легенди живуть.
Линуть щирі пісні із зеленого гаю,
І струмочки з джерел відправляються в путь.
Тут усе найрідніше, найкраще, пісенне,
Рушники вишивані й простори ясні,
Дороге, миле серцю, святкове й буденне,
Й вишиванка, що в спадок дісталась мені.
Я до серця горну оберіг полотняний,
Бо у ньому минуле і доля моя.
Прохолодний од вітру, од поля духмяний,
В ньому мамине серце і спів солов’я.
Вишиванко моя, я з тобою повсюди,
У хвилини щасливі і в миті круті
Українцем іду й пізнають мене люди.
Ну, а я славлю мамині руки святі,
Що з любов’ю сорочку мені вишивали,
Додавали у неї і світла, й тепла,
Щиру пісню і думу у виріб вкладали,
Щоб щаслива в дітей їхня доля була.
Не цурайтесь традицій своїх, добрі люди,
Оберегів святих, що живуть у віках.
Бо без них українців із нас вже не буде,
Як і квітів зимою у білих полях.

Вдягни, дитино, рідну вишиванку
І українцем йди у білий світ.
Дивуйся світу в росянім серпанку
Й люби цю землю вже з дитячих літ
А щире й рідне українське слово
Ти гордо через все життя неси.
Живи активно, гідно, веселково
І милостиню в ката не проси.
Вдягни, дитино, рідну вишиванку
І з чистим серцем в білий світ іди.
Вона зігріє сонцем на світанку
І оберегом стане від біди.

Чарівна й світла українська пісня…
Де українець, там і пісня є.
Протяжна і сумна, аж серце тисне,
У пісні тій усе життя моє.
В ній тихі й славні українські ночі,
Безмежний простір, сині небеса…
І до роботи рученьки охочі,
Палке кохання і п’янка краса.
У пісні туга і любов безмежна,
Та сподівання вилите сповна.
І думки спалах, почуття бентежне,
Надія світла, щира і ясна.
У пісні мрія і душа народу,
І вільна воля, злет у небеса.
І боротьба одвічна за свободу,
У нашій пісні радість і краса.
Над цілим світом хай вона лунає,
Бентежить душі і палкі серця…
Без пісні українця не буває,
Вона від роду з нами й до кінця…

Який же ми народ талановитий.
Куди не кинь — все вміємо створить.
Співати, вишити, сплести, пошити…
Але чого ж не вміємо ми жить,
Як нам належить, гордо, незалежно,
А не схиляти голову свою…
Любити край свій батьківський безмежно
І рідну мову в рідному краю.
Ведемось так, як ніби в чомусь винні,
Своє коріння забуваємо нараз.
Чому ми так вести себе повинні,
Виконуючи зверху чийсь наказ?
Ми вільні! Підніміться, люди!
Усе в нас є: талант і вільний край!
Звільніться від твердої груди,
Що душить вас. Летіть за небокрай
У ніжній пісні, у танку легкому,
І мову веселкову оживіть.
Ніколи не наслідуйте чужому,
По-доброму, по-світлому живіть.
Бо ми народ прадавній — українці!
То ж не цураймось коренів своїх.
На рушникові хліб в нас для гостинця,
Хто йде з добром у гості — для усіх!

О! Добрий ранок, мій чарівний світе!
Вітаю все: і землю, й небеса.
І сонечко, що так яскраво світить,
Куточок кожний, де живе краса.
І щебет пташки, і струмочків співи,
І подих вітру десь вгорі, в гіллі.
А навесні річок твоїх розливи,
Й усе-усе, що квітне на землі.
Безмежне поле, гори і долини,
Озерні плеса, ріки і ліси.
Це просто необхідне для людини:
І крапельки цілющої роси,
І дощику сльозинки на віконці,
І грому першого гурчання вдалині.
Веселки міст над хмарами у сонці,
І мокрі краєвиди у вікні.
О, світе мій! Усе в тобі чудове!
Світанки надзвичайні і ясні.
І мерехтіння уночі зіркове,
І сповнені наснаги дивні дні.
Люблю тебе, мій дивовижний світе,
Захоплююсь, бо я живу в тобі.
Я п’ю повітря, сонечком прогріте,
І в небеса злітаю голубі.
Проміння сонця заплітаю в коси,
І зігріваюсь у його теплі.
Збиваю босоніж іскристі роси,
Люблю усе, що є на цій землі.
Люблю тебе, мій дивовижний світе…

Все небо в хмарах, а дощу немає,
Здавалося б, чого це він не йде?
Стомився вітерець, не повіває,
І темінь по кутках уже бреде.
Надходить вечір. Стало тихо-тихо,
Розлився спокій і м’яке тепло.
Поширивсь аромат квіток на втіху…
Хотілося б, щоб небо зацвіло,
Рясними зірочками заблищало,
І між сузір’ями у мрію повело,
Нам казку чарівну подарувало,
Та небо хмарами заволікло…
І як тут бути? В нас війна триває,
Немає миру, край мій у біді.
А смерть з косою урожай збирає —
Найкращі гинуть люди молоді…
А вечір літній… Їм би жити й жити,
Пісень співати, бо ж така краса!
Сміятись, танцювати і любити,
Але вони пішли на небеса…
І небо враз грозою заридало,
І тишу враз порушили громи…
О, підлі вороги, чого вам мало?
Чим завинили перед світом ми?
В цей час би хлопці врожаї збирали,
Ну, а батьки справляли б весілля.
Дітей маленьких на руках гойдали
І піснею б наповнилась земля …
Бо в нас така краса у ріднім краю,
Такі чарівні, тихі вечори…
Та чорне вороння уже кружляє.
І з чорними стрічками прапори.
О, рідна земле, я так хочу миру,
Щоб ти могла радіти і цвісти.
Почуй, наш Боже, ти молитву щиру
І нашу рідну землю захисти!

Я — українка й дуже цим горджуся,
Чарівну маю мову і пісні.
І світові сказати не боюся,
Бо думи в мене чисті і ясні.
Я хлібом-сіллю друзів зустрічаю,
Хорошим людям руку подаю.
А щирим, світлим — душу відкриваю,
Несу добро й завжди на цім стою.
Люблю красу, її творити вмію.
І заздрості в душі моїй нема.
Я доброту у серденьку лелію,
Щоб поділитись нею з усіма.

Я вишию сорочку кольорову
Й по білім світі гордо в ній піду.
У ній зустріну пору світанкову
І щастя світле я у ній знайду.

Я — українець! Дуже гордий з цього.
Несу у світ традиції свої
Для себе в Бога не прошу нічого,
Все в мене є: і гори, і гаї,

Поля родючі, повноводні ріки,
Озера сині, чисті небеса…
Я син землі від роду і навіки,
В краю, де поруч казка і краса.

Я — українець з щедрою душею,
На вишитому рушникові хліб несу.
Горджуся Україною своєю
І в серці бережу її красу,

Історію, традицію і пісню,
Й правдиве слово-думу Кобзаря…
То ж вишиванку я до серця тисну
І вірю, що зійде моя зоря.

Я всім-усім добра й тепла бажаю,
Щоб йшло воно до кожного у дім.
А без добра прожити важко, знаю,
Бо щастя, світло, радість тільки в нім.
У тім добрі — від матері до сина,
До донечки і до старих батьків.
Де доброта, там почуттів вершина
Й при цьому, навіть, не потрібно слів.
Де є добро, там ніжність є і ласка,
Повага, щирість, щастя і любов.
Й життя тоді, немов чарівна казка,
Бо доброта — основа із основ.
Як доброта в душі — людина світла,
Бо сонечко тоді у ній бринить.
Вона немов та квіточка розквітла,
Й несе тепло і радість кожну мить.
Все в доброті, що ллється до сердечка
Й до тебе прихиляє цілий світ.
То й днів сумних заплутана вервечка
Вже й не така страшна на схилі літ.
З добром у серці легко простувати
І все долати, щоб не довелось.
Добро приємно людям дарувати,
Щоб всім на світі радісно жилось.
Добра вам, люди, світлого, ясного,
Тепла і щастя, цілий світ до ніг.
Щоб кожен, навіть, в лиха час сумного
Добро і сонце в серденьку зберіг.

Над словами задумуйтесь, люди,
Слово першим було і є.
То ж як скажеш, то так воно й буде.
Слово часто пророцтвом стає.
Це б і справді було чудово,
Коли б в ньому була доброта.
Коли б це було щире слово.
Істина ця і стара, й проста.
Коли б слово було з любові,
Йшло від серденька, від душі.
То й діла б всі були чудові.
То ж кидати слова не спіши…
А подумай не раз і не двічі,
Як думки одягти в слова.
Не кидай, що попало у вічі,
В тебе ж є на плечах голова.
То й думки в ній плекай хороші,
І хороші слова говори.
Доброту не купити за гроші,
Ти до слів доброту добери.
Хай думки твої будуть світлі
І слова, як гірський кришталь.
Як весною троянди розквітлі,
Не такі, як бувають, на жаль…
Над словами задумуйся дуже
І з хорошою думкою йди.
Бо чого, навіть, сила не здужа,
Думка й слово здолає завжди.
Ти живеш, то ж і думати треба.
Слово першим було і є.
Наче блискавка грізна з неба,
Слово часто пророцтвом стає.

Так, рідна мова — це душа народу,
Його поезія і пісня, і казки.
Оспівує він нею всю природу,
Несе в своєму серці залюбки.

Бо в ній усе — і рушники з квітками,
І хліб та сіль, як гості на поріг.
Й свята Мадонна — мати з діточками,
І Матір Божа — вічний оберіг.

І верби, що схилилися на воду,
Калини цвіт, дівочий ніжний спів.
Все те найкраще, що в душі народу,
Про що віками мріяв, що любив.

В садку вишневім засміялась хата,
З дитям за руку — мати молода…
О! Мово рідна, щира і багата —
Ти треба, як повітря і вода!

Як хліб і сіль, як росяне світання.
В тобі живуть такі п’янкі слова!
Любов і добрість, трепетне кохання,
Ти вічна, мово, щира і жива!

Моя Україна — це сад коло хати,
Заквітчаний двір, споришеві стежки…
Це поле пшеничне і небо крилате,
Безмежні простори і чисті річки…
Блакитні озера , ставочки повсюди,
Під вітром шумлять очерет, комиші…
Моя Україна — це щедрість і люди
Гостинні і добрі, із сонцем в душі.
Це хліб, що підносимо на рушникові,
Як друзів стрічаєм в своїй стороні.
Це модні завжди вишиванки чудові,
Це трави у росах, світанки ясні…
Ліси вікові і діброви казкові,
Та гори зелені і теплі моря.
Моя Україна — це люди чудові,
І мрія у кожного, наче зоря.
У нашому краю, як писанки села,
Нові й старовинні красиві міста.
Моя Україна — це пісня весела,
Хоч доля віками була непроста.
Це мова чарівна моя солов’їна,
Що завжди лунала у ріднім краю.
Історія наша, велика родина
І казка чарівна в веснянім гаю.
Моя Україна — це дума кобзарська,
Легенда, що з сивої йде давнини…
Це праця натхненна, сільська і шахтарська,
І пісня з колиски, і радісні сни…
Верба над водою, червона калина,
Це друзі веселі у школі й дворі.
Найкраща у світі моя Батьківщина,
Дитинство і юність, що вже на порі…
Моя Україна — це вільная воля,
Здобута не раз у важкому бою.
Це слава героїв, звитяга і доля,
Це мир і свобода у ріднім краю.

Я — українець! Тут моє коріння.
У цім краю мені судилось жить.
До всіх звертаюсь: «Слава Україні!»
«Героям слава!» — відповідь звучить.
Героям слава! Хто в борні за волю
Для щастя людства голову поклав.
Він міг би мати зовсім іншу долю,
Та за свободу він життя віддав.
Він патріот, герой і та людина,
В чиєму серці не згаса любов.
Понад усе — народ і Україна,
І це основа з-поміж всіх основ.
А ми нащадки, ми достойні діти!
Героїв-пращурів у наших жилах кров.
Ми Україну вміємо любити,
До всього рідного у нас палка любов!
І це стає вже правилом від нині.
Ми Україні будемо служить!
До всіх звертаюсь: «Слава Україні!»
«Героям слава!» — відповідь звучить!

Роздивляюсь альбом — дуже гарні світлини:
Ось на морі з батьками, на Світязі я.
Тут у Львові, в Донецьку у колі родини,
А в Полтаві моя проживає сім’я.
І куди б не поїхав, є друзі повсюди,
Кожен радість дарує і щире тепло.
Бо у нас, в Україні, привітні всі люди,
Кожен хоче, щоб добре усім нам було.
Всі, від Заходу й Сходу ми, наче родина.
З Півдня й Півночі — ми, ніби дружна сім’я.
Україна моя — неподільна, єдина!
Дорога, найсвітліша Вітчизна моя!
Кожна стежка в гаю і найменша місцина,
Місто, селище, річка, що хвильку несе…
Все це рідна моя, дорога Україна,
Неподільна, єдина і понад усе!

Тризуб — це Герб і символ України,
Магічний знак і оберіг народу.
Любов, Знання і Мудрість в нім донині,
Бо ж триєдину має він природу.
Це мирний Герб, то ж зброї в нім немає,
Бо наш народ несе добро і волю
І хлібом-сіллю друзів зустрічає,
І хоче мати в світі кращу долю.

Наш Прапор світлий, наче незрадливість,
Несе великодушність, чесність в світ
Та бездоганність, вірність, справедливість.
У ньому сили й милосердя цвіт.
Він синьо-жовтий. В ньому мир і ласка,
Немов душа народу там зорить.
Несіть же гордо прапор свій, будь ласка,
Хай він над рідним краєм майорить!
Бо ми у цьому світі — українці!
І будьмо мудрими та сильними весь час!
Тримаймось разом, а не поодинці —
Нікому в світі не здолати нас!

Наш край — це дім для кожної людини,
Його колиска із дитячих літ.
Тут мудрості народної перлини,
Чарівний, наче казка, дивосвіт.
Високе небо ласкою синіє,
Листок вербовий річечка несе.
В дитинства тут народжується мрія,
Земля дарує для людей усе:
І мудрість, й ласку, і велику силу,
Міцне здоров’я із води й роси.
Дає талант, натхнення, дужі крила,
І не шкодує для людей краси…
Хоч всі ми різні, інші в нас родини,
І пращури в нас різними були.
Та всі ми діти — діти України!
І треба, щоб у дружбі прожили.
Бо Україна для усіх нас мати,
Свою любов нам щедро віддає.
Тому її не можна роз’єднати,
Вона — єдина! Вся! Уся, як є!
Вона одна-єдина, неподільна!
І Схід, і Захід, і Одеса, й Крим.
Для громадян її — вона є спільна,
Тому у мирі й злагоді живім.
В нас Батьківщина світла і чудова,
А, щоб всі люди мудрими були,
Для нас усіх одна державна мова,
Щоб ми у розумінні прожили.
Живімо дружно у своїй родині.
Народ ми український тут, таки.
То ж будьмо мудрі. Слава Україні!
Героям слава! Слава навіки!

Ах, мова українська чиста і багата,
Чарівна, світла, вічна і жива.
Чудова мова і завжди крилата —
Це почуття одягнені в слова.

То ж можна нею Всесвіт описати,
Красу природи й щирі почуття.
Чарівну казку можна розказати,
Життя минуле й диво-майбуття.

Багата мова чиста і натхненна!
Лети над світом, радість несучи.
Легка, прекрасна, ніжна і пісенна…
О, рідна мово, більше не мовчи!

Не дай себе принизити й забути,
Прилинь до серця й піснею звучи.
В часи щасливі, і в години скрути
Лети над світом, тільки не мовчи!