Голодомор, як страшно. Це жахіття…
Вмирали тисячі повільно і без слів.
Пройшло поміж людей це лихоліття,
А як же жити кожен з них хотів…
Та ворог людям не лишив нічого,
Все до зернинки вигріб із дворів…
Сам веселився підло і убого,
А українців голодом морив…
А люди ж працювали і любили,
Летіли в мріях до далеких зір…
Щасливих діток бачити хотіли,
Здолать вершини аж найвищих гір.
Від роду українці не ліниві,
Ростили хліб, плекали урожай.
І мали б бути світлі та щасливі,
І мав би розцвітати рідний край…
Та ні ж бо, ні… Судилась інша доля.
Російський окупант тут заправляв…
Серед врожаєм сповненого поля
Народ мій на святій землі вмирав.
Вмирав від голоду… Вже гірше не буває…
Повільна, найстрашніша в світі смерть…
А окупант на горі бал справляє,
І нищить, нищить мій народ ущерть…
Мільйони душ, малі невинні діти,
Історії страшної круговерть…
Ну, як же можна, як це все простити?
Знущання над людьми й голодну смерть?
Народе мій! Не забувай ніколи
І геноцид Росії не прощай!
Хай ясноокі діти йдуть до школи,
Хай квітне і співає рідний край!
Хай будуть люди ситі і щасливі,
А мій народ летить до світлих мрій.
І хай сміються діти галасливі.
То ж опускати голову не смій!
Народе мій, знов окупант — до хати,
То ж треба дати відсіч ворогам.
Борімося, щоб світлу долю мати,
Хай Правда й Бог допомагають нам…