Нічого в світі вічного немає.
Початок є і є всьому кінець.
То світить сонце, то воно згасає,
І, навіть, наймудріший молодець
Відходить в вічність, світ цей залишає —
Закон природи, непідвладний нам.
Та іноді людина забуває,
Й не залишає заповідь синам,
Що треба чесно і правдиво жити,
І по життю з добром у серці йти.
Любити світ й людей у нім любити,
І мир та спокій мудро берегти.
Але людина думає, що вічна,
Їй все дозволено у світі цім.
Тоді і наступає мить критична,
В душі і у характері людськім.
І вже вона собою не керує,
Амбіції і гонор верх беруть.
Тоді уже й простих речей не чує,
Її у вирій пристрасті несуть.
Їй не важливі люди, їхні долі,
Для неї — біомаса люд простий.
А їхнє слово, прагнення до волі,
Стає підчас, неначе дим їдкий.
У ненависті йде на всіх війною,
Свою гординю прагне вдовольнить.
А що для всіх обернеться бідою,
Для неї це питання не стоїть.
Та й для таких своя пора настане.
Й не так важливо, що ти пив та їв.
Кінець прийде й одне питання стане:
«Що доброго ти для людей зробив?»