Вмирають діти. Як же це жахливо…
Такі красиві, сильні, молоді…
А мами в небо дивляться тужливо
В сльозах, в печалі, в горі і в біді…
За що ти нас караєш, милий Боже,
Скажи, нарешті, де наша вина?
Що ми зробили у житті негоже,
Що чашу горя цю п’ємо до дна…
За що нам ця війна і люте горе,
Небесна манна й так до нас не йшла.
У кожного турбот було в нас море,
Тепер війну нам доля привела.
А ми так миру й щастя всі хотіли,
Щоб працювати в рідному краю.
Ми під грудьми своїх синів носили,
Кровиночку ріднесеньку свою,
Не для війни! Для щастя, для науки,
Щоб в світ ішли, робили відкриття.
Щоб квіти дарували їхні руки,
І світлим, гарним в них було життя.
Ми так хотіли край свій будувати
І збіжжям засівати всі поля.
Про ласку, про любов пісні співати,
Щоб радістю наповнилась Земля.
І щастя прижилось у кожній хаті,
І правда над землею ожила.
Душею українці всі багаті,
То ж дай нам миру й трішечки тепла.
Країні волю і блакитне небо,
І долю ми збудуємо ясну.
Щоб вільно жити, більше нам не треба,
Лиш мир і сонце. Припини війну…