Якась пора непевна і тривожна,
Що завтра жде і чи воно прийде…
Сьогодні планувати щось не можна,
Й куди нас всіх дорога приведе?
Я песиміст? Та ні, так є фактично.
Упевненість покинула мене.
Дивлюсь на світ, як завжди, поетично,
І радує насправді все земне,
Але оте, що робиться в державі,
Щось оптимізму й сил не надає.
Хтось тішиться у розкошах і славі,
А хтось в окопах на війні гниє.
Хтось на роботі жили надриває,
Бо хліб ростить й до хліба щоб було.
А хтось за наші гроші загорає,
Що їм країна, місто і село…
Кому потрібні роботящі люди,
Добробут їхній, болі і жалі…
То ж толку в нас ніякого не буде,
Як виродки керують на Землі,
Злодюги і хабарники лукаві,
Які за гроші продадуть усе.
Займають керівні пости в державі,
А лихоманка грошова трясе.
Як бачать гроші — розум відбирає,
Як у Іуди, що продав Христа.
І кожен рве, під себе підгрібає,
То ж ситуація в країні непроста.
Як будуть й далі нами керувати,
Недолюдки, падлюки і рвачі.
То доброго життя нам не видати
Ні спокою ні вдень, ані вночі…
Дивуюсь я, де справжні патріоти?
Доліз до влади — й згинув назавжди.
Мені відповідають: «Що ти! Що ти!
Не все відразу, почекай, зажди!»
А я не хочу, я не хочу ждати,
Я хочу правди, миру на Землі.
Сьогодні жити, а не існувати,
Правдиво, чесно в щасті і в теплі.
Чого повинні гинути солдати
І жирувати злісні крадії?
Хто як живе, повинен так і мати
Й спокутувати за гріхи свої.