Я думала, що вже війни не буде
Ніколи, ну, ніколи у житті.
Бо ж знають ту війну страшенну люди,
Пережили ті біди непрості.
Тому то мир для нас — найбільше свято.
То ж по життю ми з піснею ішли.
І хоч жили не так уже й багато,
Та бідними душею не були.
Раділи миру, сонечку і світлу,
Дітей ростили, прагли до краси.
І про державу мріяли розквітлу,
І про здоров’я із води й роси…
Хотіли мирно і красиво жити
У спокої, що світлий день несе.
Хотіли мріяти, надіятись, любити,
Війна ж на сході зруйнувала все.
І плаче небо, і ридає мати,
Квітує поле маками в росі.
Ідуть синочки наші воювати,
Й додому повертаються не всі…
Тепер на нас Росія нападає,
Руйнує, нищить села і міста…
Людей вбиває, землю обкрадає
І ситуація в країні непроста.
А ми ж жили, нікого не чіпали,
А хлібом засівали всі поля,
Ні з ким у світі ми не воювали,
І нас вітала радісно земля.
Тепер війна… Страшніше не буває.
Земля у ранах, у страшній біді…
Вся Україна і народ страждає…
Найгірше — гинуть люди молоді…