Як нам не просто, як непросто жити.
Нас топчуть, гноблять і катують, б’ють.
Та хочуть край наш кров’ю затопити,
Принижують та ще й в лице плюють.
А влада щось вичікує, чекає,
Все думає, як роздушити нас.
Вона, звичайно, план давно свій має,
Та, мабуть, не прийшов для неї час.
Вона піде в атаку на Майдани,
Але зненацька і з усіх сторін.
У влади є свої підступні плани,
А також є каральний свій загін.
А ми без зброї, в нас душа відкрита,
Ми хочемо, щоб край наш процвітав.
А як же їм позбавитись корита?
Ніхто ще добровільно не віддав
Того, що заграбастав у народу.
Й корита золотого не віддасть.
А дарувати ще комусь свободу…
Не думайте, не матимете. Зась!
А люди мріють жити світло й гарно,
Бо за вікном вже — двадцять перший вік…
То ж мерзнемо на вулицях не марно,
Хоч дням і ночам вже втрачаєм лік.
Та хочемо ми щастя відстояти,
Життя ж усім дається лише раз.
То ж нам уже нема чого втрачати.
Нас можна вбити — не зламати нас.