Якщо в душі поезія та вічна,
Тобі не позавидуєш. Авжеж?
Бо доля в тебе майже що трагічна
І мріями себе ти не бентеж.
На що надієшся? Всі сподівання марні!
Ні спокою не буде, ні гроша.
Примарні мрії, наче квіти гарні
І неспокійна, зболена душа,
Що кровоточить від земного світу,
Бо все сприймає тонко і щемить.
Єдина радість — це природа й діти...
Й за це спасибі! Значить — можна жить!