Надія Красоткіна

Бджола мала, а й та працює

Казка

«Праця, праця... Всі говорять, що треба працювати. Але навіщо, коли зовсім не хочеться нічого робити? Ну, нехай працюють, як комусь це так потрібно», — так собі міркував малий Василько, якого мама заставила мити посуд. Він гірко страждав від того, що всі хлопчики грались у м’яча, а він просто після обіду, коли залишилась гора тарілок і чашок, змушений був усе це перемити, та ще й не будь-як, а добре, бо з мамою не пожартуєш, вона примусить усе переробити, коли щось не так. І от мив Василько цей посуд, а на душі в нього було погано-препогано. Він усе роздумував і роздумував над людським життям, для чого він народився людиною? От був би він песиком чи котиком, які живуть у їхній господі, і нічого не треба було б робити, тим більше, не треба було б мити той посуд, вони ж не миють! Навіть мама і та б не заставила кота Мурка вимити тарілку після себе, вже не кажучи про те, щоб перемити таку гору! А от пес Бровко... лежить собі коло буди і на сонечку гріється, навіть голову не поверне до Василька. Навіть мишці, і тій краще у світі живеться, навіть ластівці, будь-якій пташці, мурашці, жучку, павучку, бджолі, вже не кажучи про інших тваринок, яких ніхто до роботи не силує. А живуть вони всі вільно і щасливо, роблять, що захочуть, хто літає, хто бігає, а хто повзе, зате цих тарілок ніхто з них не миє.

Ось до чого додумався Василько, коли домивав останню ложку. І ось тут сталось таке, від чого у дитини дух перехопило.

Раптом у кухні з’явилась дуже дивна хмаринка, вона покружляла, покружляла над хлопчиком і з неї вийшов маленький чоловічок, дуже цікавий і незвичайний, бо було у нього чотири руки, велика кругла голова, маленькі ніжки і тулуб. Він був трішечки більший од Василька, але те, що мав чотири руки, дуже здивувало хлопчика, а ще у цього чоловічка були величезні і дуже розумні, майже на все обличчя — очі. Василько стояв з розкритим ротом і не знав, що йому робити: плакати, кричати, кликати на допомогу? Насправді, він не злякався, бо чоловічок дивився на нього такими розумними та добрими очима, що було зовсім не страшно, але кричати хотілось просто за звичкою, ну, бо всі кричать, коли щось побачать незвичне. Хлопчик і собі вже зібрався закричати, але чоловічок наблизився до Василька і тихо проговорив, ніби прошелестів листочками дерева. Василько навіть і слів не розібрав, але все зрозумів, як не дивно. Потреба кричати якось відпала сама собою і він широко розплющеними очима став вдивлятись у незнайомця, бо стало так цікаво, що ні в казці сказати, ні пером описати. А незнайомець, той самий дивний чоловічок, запросив його з собою, і Василько пішов, хоч добре знав, що з незнайомцями нікуди йти не можна, що б вони тобі не пропонували. Але це ж був не просто людина-незнайомець, а дивний неземний чоловічок, з чотирма руками і величезними очима, які дивились хлопчику у саме серце. От і спробуй не піди з таким, коли ноги самі несуть тебе, а ти ще й очей не можеш від нього відірвати. Тому Василько і не намагався зупинитись, бо пригода обіцяла бути цікавою.

Тим часом вони удвох опинились у білій хмарині, яка закрутилась, завертілась і полинула у невідомі світи, про які хлопчик ніколи й не чув, не те, що бачив. Довго чи ні вони так летіли, ніхто б не міг сказати, бо нікого там з ними більше не було, щоб засікти час, а Василькові було не до того. Та ось хмаринка розкрилась, і вони вийшли на надзвичайно прекрасну галявину, зелену-зелену! Кольори були такі яскраві і незвичні, сонце так ясно світило, а небо було волошкового кольору, бездонне і чисте. Чоловічок підійшов ближче і спитав: «Ти хотів би стати ластівкою?».

Василько глянув у чарівне небо і серце в нього мало не вискочило з грудей. Звичайно, хто ж відмовиться політати у такому безмежному просторі? Тільки так подумав, як раптом з його рук виросли крила, в роті не стало зубів, а губи склались у міцний дзьобик. Він глянув на ноги, а вони стали маленькі, як у ластівки. Він став пташкою, тепер йому належить жити так, як ластівки. Василько змахнув крильцями і попробував злетіти, тільки ж він не знав, як це робиться, йому ще треба було навчитись. Тут на допомогу прийшли інші ластівки і почали навчати. Василько з усіх сил старався, йому було дуже важко піднятись у небо, крильця боліли, ніжки мліли, але треба було вчитись, бо на землі чигала небезпека, його могли з’їсти коти, які вже десь здалеку нявчали і наганяли на пташок панічний страх. Страх передався і Василькові-ластівці, бо хоч він ще й думав, як людина, але вже жив як птах, і все, що властиве пташкам, було і в його душі. Він намагався швидше навчитись літати. Але жодна в світі людина не знає, як це було важко, як боліли крилята... Та робити нічого, треба вижити. Усе було б добре, та тільки до того всього ще дуже хотілось їсти. Він втрачав сили, які потрібні йому були, щоб навчитись літати, зігрітись, бо наближалась ніч і ставало дедалі холодніше, їсти йому ніхто не приносив, бо в нього не було мами-ластівки, і годувати його ніхто не збирався, бо у кожного були свої діти, які вимагали їжі, розкривали ротики і пищали. Василько-ластівка мимоволі теж розкривав дзьобика і попискував, але ніхто не дав йому їсти. І він зрозумів, що самому доведеться шукати корм, а для цього треба летіти в небо, бо ластівки живляться у польоті. Ситуація було безвихідна: щоб наїстись — треба летіти, щоб злетіти — треба мати силу, а отже, попоїсти. Що робити? А тут ще й крила боліли так, як ноги і руки після фізкультури, коли з незвички дуже набігаєшся. Але страх був сильніший, тому Василько-ластівка, перемагаючи біль, став літати. Ось, нарешті, він піднявся у небо, і потоки повітря підтримали його маленьке тільце і понесли вгору! Щастю не було меж, він навіть про їжу забув від радості, та голод дуже швидко нагадав про себе. Треба було вчитись ловити комах У повітрі, а вони ж, ті комахи, такі спритні! Так він і літав, літав, намагаючись когось піймати, та сили стали покидати його. Він присів на дріт, як усі ластівки, треба було десь переночувати, а гніздечка затишного у нього не було. Інстинкт ластівки підказав, як треба будувати гніздо, і він почав ліпити його з того, що й усі ластівочки: з ґрунту, який брав з придорожньої калюжі. Це була дуже важка робота, вона вимагала величезної сили, вміння, старанності. Спочатку нічого путнього не виходило, все обвалювалось, падало. А коли прийшла майстерність, то була надзвичайна втома. Василько- ластівка думав, що так і помре від утоми, від постійної роботи, без якої він не сидів жодної секунди, бо було не до розваг, постійний страх за життя підганяв його до роботи, ніби батіжком. Як тільки перші промені сонечка пробивались на небі, всі пташки, і Василько-ластівка разом з ними, бралися до роботи, бо постійно хотілось їсти, треба було зліпити, нарешті, гніздо, щоб було де ночувати, а про те, щоб удень заглянути в гніздечко і посидіти там, відпочити, не було й мови. Як же він втомився, тільки б хто знав! Та про це знали тільки ластівки, які виконували таку ж роботу, мали ті ж турботи, але вони всі при цьому ще й весело дзвеніли, встигали робити все дуже швидко і вправлялись у польотах аж під самими хмарками, які часом з’являлись на небі. Василько-ластівка тільки тепер зрозумів, як невимовно важко бути ластівкою: жодної хвилини спокою, жодного відпочинку, ніяких розваг. Він, нарешті, доліпив своє гніздечко, вимостив його, чим міг, сів і гірко заплакав Васильковими сльозами, бо не знав, як знову стати тим хлопчиком, яким колись був.

Ні, тепер він рішуче відмовлявся бути ластівкою, стільки роботи, як у ластівок, є хіба що в його мами, яка без кінця і краю чимось зайнята. Довго він так плакав чи ні, а сонечко знову почало посилати свої промінці і зігрівати землю, а йому знову треба летіти ловити комах, поправляти гніздечко, вчитись вищого ластів’ячого пілотажу, щоб через деякий час покинути тут усе і летіти у теплі краї. Ні, Василько цього не винесе, треба щось придумати, поки він ще може мислити, як людина. І хоч як не важко було хлопчикові бути ластівкою, та й посуду він зовсім не хотів мити, якщо знову стане людиною.

То що ж його робити? Може б він став не ластівкою, а мишкою? Е, ні, мишкою теж не хочеться йому бути, бо добре він бачив, як колись їхній кіт Мурко вхопив бідолашну і з’їв. Така перспектива зовсім не приваблювала хлопчика. І хоч мишка особливого нічого і не робить, не так трудиться, можливо, як пташка, та все ж попасти в лапи кота Василькові не хотілося. Тому він подумав, що коли вдасться зустрітись із чотирируким чоловічком, то він його попросить, щоб перетворитись на бджолу.

З такими невеселими думками зустрічав новий день Василько-ластівка. І хоч йому дуже хотілось спати, та голод, який тепер не переставав мучити, виганяв з гнізда. І тільки він вилетів, як потрапив у білу привабливу хмарку, де знаходився його знайомий чоловічок.

Чоловічок з великим здивуванням подивився своїми величезними очима на Василька-ластівку, ніби не повірив у те, що тепер він з ластівки повинен перетворити Василька на бджолу, яка годується нектаром та пилком з квіточок, та нічого не сказав, тільки похитав головою точнісінько так, як і мама. Але бажання Василька виконав. Мабуть, для нього це було дуже просто. Тепер Василько став зовсім маленьким і побачив світ іншим, відчув запахи, не схожі на ті, коли він відчував їх, як був людиною та пташкою. Перед ним були величезні квіти, які приваблювали кольором і запахом, і Василько-бджола летів на них. Та все це тепер не виглядало таким, як колись, безтурботним і веселим, а зараз йому треба було дуже багато працювати, бо кожна бджола мала принести якнайбільше пилку, а збирати його дуже важко. Бджоли трудились багато, і день здавався безкінечним. Василько-бджола майже вмирав від утоми, в нього все тіло боліло, він не міг рухатись, бо пилку начіплялося стільки, що несила його підняти, а тут ще його прибило до квітки краплиною дощу і він лежав, тремтів від панічного страху, холоду і вмирав. Останнє, що він подумав, це бажання опинитись на кухні і перемити весь посуд, який є у домі. З цією думкою він провалився у небуття.

Прокинувся Василько на красивій зеленій галявині звичайним хлопчиком. Та на цьому його пригоди не закінчились, бо перед ним стояв чотирирукий чоловічок з величезними добрими очима і запрошував у білу хмарку, в якій уже не один раз літав Василько. Хлопчик дуже зрадів, що він знову людина, бо ж людиною він ніколи не відчував такого страху, який відчув будучи ластівкою і бджолою, ніколи не знав такого нестерпного голоду і холоду, ніколи в нього не було стільки турбот і робота, йому ніколи ще так не боліли руки і ноги, як тоді. З такими думками хлопчик зайшов у хмарку, і вони знову закрутились, завертілись і кудись полетіли. На цей раз перед дитиною відкрилось прекрасне, казкове видовище. Він побачив надзвичайно красиве місто, у якому жили чотирирукі чоловічки. Вони були дуже рухливі, жваві і веселі. Всі обступили хлопчика і з подивом дивились на нього. їх забавляло те, що у нього лише дві руки. Бо хіба ж можна упоратися з усією роботою, коли тільки дві руки? Звичайно, несила. Та, мабуть, якби Василькові причепили ще чотири руки до тих двох, що вже є, він все одно не зумів би так. Здавалось, вони були невтомні, бо їхні руки рухались з дивовижною швидкістю, кожна пара рук робила щось своє. Василько теж дивився на них з подивом, бо було дуже цікаво. А його знайомий чоловічок почав розповідати про те, що це теж люди, але їм дано стільки рук для того, щоб вони ними створили великий достаток на планеті, де живуть, бо якби вони так багато не працювали, то їхня планета вже б давно перестала існувати. А так вони живуть і процвітають, вміють не тільки добре і багато трудитись, а й гарно відпочивають, грають у різні веселі ігри, а трудяться залюбки з самого раннього дитинства.

Бо всі, навіть малесенькі діти, розуміють, що без труда нема плода, без праці нема життя, а тим більше — достатку. Він почав доводити, що кожна жива істота повинна працювати, інакше — загине. Та це тепер хлопчик і сам зрозумів, коли побував і ластівкою, і бджолою, знав, як тяжко їм жити, не те, що маленькому школяреві у батьківському домі. Людині куди легше. Хоча цього не можна сказати про дорослих, у яких дуже багато обов’язків та роботи. Василько уважно слухав чоловічка, який шелестів тихим голосом, неначе листочки дерева, знайомі істини.

Тепер він добре знав, що ті обов’язки по дому, які він з такою неохотою виконував, просто дитяча забавка порівняно з тим, яку роботу виконують у цьому світі тваринки, щоб прожити свій короткий вік. Василькові стало соромно за свою лінь, за погані думки. Він поклявся собі, що з цього моменту працюватиме не покладаючи рук, бо він у цьому світі людина, а люди повинні працювати, щоб мати достаток і добре життя.

І тут він пригадав безліч прислів’їв, які колись чув, та не надавав їм значення, бо не задумувався над їх змістом. Йому прийшло на думку таке: «Хочеш їсти калачі, не сиди на печі», «Хочеш рибку з’їсти, треба у воду лізти», «Без труда нема плода», «Праця людину годує, а лінь марнує» і ще десятки прислів’їв, які вчили на уроках у школі і чув удома від мами та бабусі, тата та дідуся.

І остання приказка прийшла на пам’ять, коли він глянув на бджолу. «Бджола мала, а й та працює». Тут Василько аж здригнувся, ніби знову відчув на собі тягар пилку, який збирав з квіточок, коли був бджолою. Він таки добре знав, як тяжко працює бджола, яким довгим їй видається світловий день, скільки роботи переробить вона за цей день без відпочинку, та ще й живе у постійному страхові за життя. Йому стало дуже соромно і перед ластівками, які, здавалось, дуже весело стрілами літають у небі і дзвенять, і перед малесенькою бджолою, яка зранку до вечора трудиться безупинно і, здається, так безтурботно гуде, і перед сірою мишкою, яка риє маленькими лапками нірку, до якої носить зернятка і так часто потрапляє у лапи кота. О, цього сорому не можна було пережити! Він добре зрозумів, як важко доводиться працювати у цьому світі, щоб вижити, і весело співати.

Великі очі чоловічка засвітились вогниками доброти, він побачив, що його зрозуміли, і дуже зрадів. Тепер він хотів показати Василькові все те, чого досягай на своїй планеті чотирирукі люди. Він повів хлопчика на екскурсію. Те, що відкрилося перед очима хлопчика, не можна описати ніякими словами, бо і слів таких він ще не знав. Наука і техніка були дуже розвинені, а люди своїми руками робили справжні дива, такого ми ще не вміємо, та й чи навчимось? У нас же всього дві руки, та й ті у декого такі ліниві...

А потім, як чоловічок усе показав Василькові, вони зайшли у біленьку хмарку і полинули додому, на Землю. Хлопчик щиро дякував за все чотирирукому чоловічкові, адже тепер жити Василько почне по-новому!

Відгуки

Social comments Cackle