Надія Красоткіна

Казка про Михайлика та Горе-лихо

Казка про правила поведінки

Йдуть уроки, в школі тиша,
Всі за партами сидять,
Та порушив тишу Міша,
Бо спізнивсь хвилин на п’ять.
І урок перериває,
Двері різко відчиня.
Дітям дуже заважає
Хлопець мало не щодня.
А зайшов, не привітався,
Через клас увесь побрів.
Хоч би що! Ще й усміхався,
А тоді за парту сів.
На уроці розмовляє,
То він булочку жує,
То записки розкидає,
То дівчаток часом б’є.
І не може посидіти
Він спокійно п’ять хвилин.
Я скажу вам щир, діти,
Добре, що такий один.
А, як дзвоник залунає,
На перерву час іти.
Він на партах вже стрибає,
Почина когось трясти.
То потягне за косичку,
То з перил по сходах мчить,
То розбризкає водичку
Й стрімголов кудись летить.
То він дошку розмалює,
То вазони поскида.
Каже він, що так жартує,
Ну, не хлопець, а біда!
То книжки порозкидає,
Дітям зошити порве,
То стілець візьме зламає —
Так у школі він живе.
Принесе у школу карти,
То із кактуса шпички,
То ножем поріже парту,
Порозв’язує стрічки.
То він крейду розкидає,
То стрибне на когось вмить.
Неспокійну вдачу має,
П’ять хвилин не посидить!
Косинцем когось штрикає,
А лінійка в нього — спис!
То він циркуля виймає,
З ним біжить кудись униз.
Приладдя шкільне ламає,
Б’є й штрикає ним усіх.
Він таке заняття має:
Комусь — горе,
Хлопцю ж — сміх!
І не думає хлопчина,
Що скалічить він когось.
Ох, погана він дитина,
Плакать би не довелось...
Як з таким хлопчиськом жити?
Збунтувались діти враз.
Хто захоче з ним дружити?
Всі стомились від образ.
Перестали розмовляти,
Мов Михасика й нема.
Хоче слово він сказати,
А кругом — стіна німа.
Він до того, він до цього
Підійде поговорить,
Та тікають всі від нього,
Не бажають з ним дружить.
Та не журиться хлопчина,
Він ще бігає, кричить.
Але ж є якась причина,
Що не хочуть говорить?
«Ой, ці мамочкіни діти,
Що не хочуть гратись з ним!
Відвертаються сердито,
Він покаже їм усім!
Зараз він їх розштовхає,
Гей! Ану з дороги! Брись!»
Але хто це піднімає
Хлопчака й несе увись?
Що з’явились в нього крила?
Та ніяких крил нема...
Це якась незрима сила
Підняла його й трима.
Раптом в школі стало тихо,
Діти всі завмерли вмить.
Величезне Горе- Лихо
З хлопчиком малим стоїть.
В щупальцях його тримає,
Аж під стелю підняло
І назад не відпускає,
Потім враз, як загуло!
«Ти чого тут бешкетуєш?
Що у світі ти один?
Ти чого дітей травмуєш,
Чий такий поганий син?
Заберу тебе з собою,
В ріг баранячий скручу!
Або розтопчу ногою,
Або правил я навчу!»
Діти всі стояли тихо,
Охопив усіх їх жах.
Здоровезне ж Горе-Лихо
Виростив малий хлопчак.
Раптом все, як закрутилось,
Полетіло сторчака,
Горе-Лихо підхопило
Й дуже стисло хлопчака.
Діти злякано дрижали,
Бо не знали, що робить.
Всі, як вкопані стояли,
Але ось, дзвінок дзвенить,
Всіх до класу закликає...
Діти тихо розійшлись.
Горе-Лихо десь літає
І несе Михася ввись.
Вже й уроки закінчились,
Всі розбіглись по хатах.
І затихли в школі кроки,
Та лишився жити страх.
А, як зовсім споночіло,
Спати все живе лягло,
Горе-Лихо прилетіло
Й хлопця в школу принесло.
Стало, бідного, лякати,
Грати в піжмурки взялось.
Правил почало навчати —
Треба ж з ним робити щось!
Хлопець звівся з переляку,
Сам не знає, що робить.
От би виламать гілляку
Й Горе-Лихо те прибить...
А воно його лякає,
Так, що хлопець ледь не вмер.
Горе-Лишенько кусає
Ще й питає: «Як тепер?
Що подобається, друже,
Як тебе лякають, б’ють?
Щось веселий ти не дуже,
А тебе вже й вдома ждуть...
Але поки не прозрієш
І не станеш мудрим ти,
Й правил всіх не зрозумієш...
Не пущу тебе, прости...»
І взялося знов лякати,
Підкидати вгору, вниз,
Гострим кактусом штрикати
І чіпляти за карниз.
Колобком його котити,
Терти хлопцем по стіні...
Він же мусить зрозуміти
Всі ці правила шкільні!
А саме тряслось від сміху,
Як і хлопець теж, колись.
«Ой, спинися, Горе-Лихе,
Я благаю, зупинись!
Зрозумів свою провину,
Вивчу правила шкільні.
Чуєш? Ні одну дитину
Я в житті не скривджу! Ні!»
Горе-Лихо зупинилось
І схилилось, мов в журбі...
Ніби й менше враз зробилось:
«Що ж, повірю я тобі...
Вчи, а я тут почекаю
І від тебе — ні на крок!
Бо таких, як ти, я знаю —
Це вже пройдений урок!
Вчи. А як усе розкажеш,
То додому відпущу.
Ти зайдеш і тихо ляжеш...
А як — ні, то знов провчу!
Бо твоє я Горе-Лихо,
Ти щодня ростив мене.
І поводься в школі тихо,
Аж тоді біда мине.»
Ніч пливла, усе мовчало,
Хлопець правила вивчав.
Горе-Лихо засинало,
Він додому почвалав.
А, коли зайшов у хату,
То батькам все розказав,
Та й пішов тихенько спати.
Так до ранку і проспав.
Як послало сонце світло,
Ранок росяний устав,
Серце хлопчика розквітло,
Зовсім іншим хлопчик став.
Він зібрав книжки до школи,
В хаті линув тихий сміх.
Як ні разу і ніколи
Він прийшов раніш за всіх.
З усіма дітьми вітався,
Вчителів усіх вітав.
На перервах гарно грався
І нікого не чіпав.
На уроках не сміявся,
Дітям він не заважав.
За задачу зразу взявся
І найперший розв’язав.
Не кричав, не лінувався,
Краще всіх він став писать.
Дуже хлопчик помінявся,
Став серйозний, не впізнать!
Дні ішли, літа минали,
Дуже всіх Мишко любив.
І тепер всі в школі знали —
Він за правилами жив.
З того часу вже ніколи
Він не бивсь, не ображав.
Закінчив успішно школу
І чудово жити став.
Все скінчилось мирно й тихо.
Десь поділось з серця зло.
Здоровезне Горе-Лихо
Щезло, наче й не було!

Відгуки

Коментарі Cackle