Казка про бузинову гілочку і чарівну сопілочку
Казка про природу
У старому і дуже красивому лісі у мами пташки народилось маленьке і дуже гарненьке пташенятко. Воно було зовсім беззахисне у цьому великому світі, але гніздечко знаходилось на розлогому кущі бузини, і кущ старанно оберігав пташину сім’ю. Цвіло чарівне літо, було тепло і радісно, а мама і тато носили смачну їжу, і пташеня росло собі безтурботно і щасливо. А підростаючи, воно слухало радісний і щасливий спів своїх батьків, зачаровано слухало, як співає старий ліс, і собі пробувало співати. І так гарно вийшло, що пташеня цілими днями тільки те й робило, що співало та співало. Його спів слухали всі, хто був у цьому чарівному лісі, і милувались веселою і радісною піснею.
А пташенятко підростало, у нього з’явились нові обов’язки і турботи, та про пісню воно не забувало, а жило з нею, вона допомагала йому у час, коли було дуже важко. А важко було пташеняті не один раз: коли воно вчилось літати і ніяк не могло збороти потоки вітру, коли вчилось вперше добувати собі їжу, а це ніяк не виходило, а їсти так хотілось! Словом, все що робило пташеня вперше, важко вдавалось, як і всім, хто робить щось вперше. І тоді допомагала пісня. Вона надавала сили, піднімала на крило, несла у високе блакитне небо, дарувала радість і щастя. Пташеня знало, що пісня всім допомагала, не тільки йому, бо всі пташки співали своїх пісень.
Так проминуло тепле і лагідне літо, пташеня виросло, добре навчилося літати. Тепер воно могло пролетіти величезну відстань і не втомлювалось. Навчилось добувати собі їжу і було вже майже самостійне. І от одного разу всі пташки зібрались на Велику Раду. Це була особлива Рада. Звичайно, і раніше були такі пташині збори, але таких пташеня ще не пам’ятало на своєму віку. Це було щось незвичайне, тривожне. І в кожної пташини стискалось сердечко від цієї урочистості. Пташеня теж перейнялося цим тривожним трепетом і чекало.
І от Велика Рада почалась. Старійшина пташиної зграї повідомив, що через тиждень всі полетять на Південь у теплі краї, і треба до перельоту ретельно підготуватись. Потрібно тренуватись, відпрацьовувати високий пілотаж, спритність і сміливість. А ще повідомили про те, що з собою в дорогу не можна нічого брати, бо дорога дуже далека і важка. На такій Раді малі пташки не мали права голосу, але пташеня не втрималось і запитало, чи пісню можна взяти... На нього суворо подивились і сказали, що й пісню не можна брати, нехай залишиться у рідному краю до їхнього повернення. Пташеня засумувало... Як же воно без пісні полетить, хіба можна без пісні? Та мама-пташка розповіла йому, що в такому далекому перельоті не до пісень. Мама була дуже мудрою, і пташеня погодилось залишити пісню. Але де? Де лишити пісню, щоб вона не загубилась? Воно довго придивлялось і міркувало, бо дуже шкода, як загубиться його пісня! А час швидко спливав. І до відльоту залишився всього один день. І тоді вирішило пташеня заховати свою пісеньку у бузиновому кущі, який все літо оберігав їхню родину. Проклювало пташеня маленьку дірочку в гілці і пустило туди свою пісеньку, щоб жила і не замерзла в люті холоди. Дірочку прикрило листочком, попрощалось зі своїм гніздечком і зі своєю піснею та й полетіло разом з іншими птахами у далекі краї.
А у рідному краю настали холоди, прийшла біла і холодна зима, все скувала морозом, накрила снігом. Нікому було співати, бо пташки відлетіли. А пісенька пташеняти спала у затишній бузиновій гілочці та й горя не знала.
Та одного разу прийшов у старий чарівний ліс хлопчик за ялинкою на Новорічне свято. Він довго ходив, придивлявся до ялинок, але вибрати не міг: все йому шкода було рубати деревце, бо ж такі гарненькі стояли всі ялинки, аж співати захотілось. От і вирішив хлопчик не рубати красуню, а краще вдома поставити штучну ялинку, вона ж всього на якийсь тиждень, а потім загублене деревце вже не оживити. З того всього вирішив він зробити собі сопілочку, бо дуже любив грати і співати пісень. Він підійшов до бузинового кущика та й попросив дозволу зрізати одну гілочку для сопілки. Кущик дозволив. Хлопчик зрізав гілочку, щиро подякував та й пішов додому. А вдома про все розповів батькам, а сам почав майструвати сопілочку, щоб у школі на концерті заграти. Довго трудився хлопчик, вирізав дірочки, зачищав, придивлявся, випробовував, сушив, мочив, лакував... А коли заграв, то всі зачаровано слухали і дивувались. Сопілочка заспівала голосом Соловейка! Уявляєте? Хлопчик грав, а звучала пісня Солов’я! Це він вирізав гілочку, у якій лежала пісня малого пташеняти.
А що ж тепер буде? Де візьме пісеньку Соловейко, коли прилетить з вирію? Хлопчик здогадався, що зрізав він чарівну гілочку, він повинен повернути соловейкову пісеньку на своє місце, але ж як? І тоді пішов він до того ж кущика і заграв. Пісенька спритно залетіла в гілочку і лягла у м’якенькій серединці, зручно вмостившись. А хлопчик стояв сумний, йому так хотілось грати, щоб звучала сопілочка голосом маленької пташки... Він подув несміло в сопілку і... О, диво! Вона звучала, як і раніше! Він грав-вигравав, а в старому чарівному лісі дзвеніла пісня Солов’я серед глибоких снігів і тріскучих морозів. Це ж була Новорічна ніч! А в таку чарівну ніч трапляються різні чудеса, але не з усім — тільки з дуже добрими людьми, які ніколи нікого не кривдять
Прийшла весна, повернувся з вирію Соловейко, він знайшов свою пісеньку і весело заспівав.
А хлопчик виріс і через багато весен став видатним музикантом.