Якщо нема у тебе друга,
То світ стає немилий, туга.
А тому хочу вам сказати,
Що завжди треба мати друга.
Сама б людина що зробила?
А з друзями — велика сила!
То ж друзів завжди поважайте
І в дружбі жити всі звикайте.
Про щиру дружбу в наше свято
Я хочу казку нагадати,
Відому всім з дитячих літ,
Щоб з друзями ішли ви в світ.
В батьків синів було багато.
Синів любили мама й тато,
Виховували їх і вчили,
Щоб діти білий світ любили,
Щоб діти вміли працювати,
Щоб в них чеснот було багато,
Щоб дружними у світ ішли
Та добрими усі були.
І от сини повиростали
Й дружити якось перестали.
Став кожен жити сам по собі —
Одні у радості й журбі.
І добрих слів в них стало мало,
А сил своїх не вистачало...
Тож перестали ще й радіти,
А для батьків вони всі — діти...
І визначив татусь причину,
Чому сини йдуть до загину...
Спішить зібрать сімейну раду,
Щоб дати всім синам пораду.
Щоб ті успішно процвітали
Й любов’ю серце наповняли,
Та щоб згуртовані були,
Щоб дружними в життя ішли.
Бо лиш у дружбі їхня сила,
Вона і дасть синочкам крила.
Отож, неспішною ходою
Пішов до річки за лозою.
Нарізав, скільки міг узяти,
Щоб дітям приклад показати.
Прийшов сумний, немов в імлі,
Галузки виклав на столі
І став синів своїх чекати,
Щоб щиру правду їм сказати.
Бо слово батьківське хороше
Синам потрібніше за гроші.
І от сини прийшли до хати.
Там їх чекали батько й мати.
Сини вклонилися чолом
І сіли в батька за столом.
Всі мовчазні, неговіркі
Якісь зробилися такі...
Нема ні радості, ні сміху,
Усі забулися про втіху...
І в батька стислося серденько,
Скупу сльозу зронила ненька,
А за столом — не частування,
А тихе батьківське ридання.
Й лоза нарізана лежить...
Настала довгождана мить...
Тут батько враз заговорив,
Бо все для себе вирішив.
— Ну, що, сини мої, соколи?
Я не чекав цього ніколи,
Що ви ось так почнете жити,
Один одного не любити.
Без дружби і без добрих слів
З вас кожен у житті побрів.
Тож зараз всі ви для науки
Візьміть одну галузку в руки.
Міцніше стисніть, розломіть
Й перед і мною покладіть... —
Всміхнулись хлопці, що й казати,
Якусь галузку розламати...
Тож кожен гілку в руки взяв,
В секунді зразу й розламав.
Поклали зламані вербиці,
Й цікавість виросла на лицях.
І стали думати-гадати,
Що батько хоче їм сказати?
Мовчить старий і слів не каже —
У віники галуззя в’яже.
А як усі гілки зв’язав,
То віники синам роздав
І каже: «А тепер візьміть
І швидко віник розломіть
Сини і досі не збагнули,
Взяли ті віники і гнули,
Хотіли швидше розламати,
Та де їм стільки сили взяти?
І так їх гнули, так крутили,
Але зламати не зуміли...
Тоді отець синам сказав:
«Отак і люди, як лоза...
Одного легко всім зламати,
Не треба й сили докладати.
А от, як дружба процвітає,
Ніхто вас, діти, не зламає!
І тільки в дружнім колективі
Усі ви будете щасливі.
В гурті живіть, про інших дбайте
Й на все життя запам’ятайте,
Що тільки разом всі ви дужі.
Не будьте, діточки, байдужі.
В любові, в мирі ви живіть
І між собою всі дружіть.
Бо тільки в дружбі ваша сила,
Вона дає людині крила,
Звеличить вас і піднесе.
На цьому, діточки, й усе».
Для казочки прийшов кінець,
Хто зрозумів, той молодець!