Надія Красоткіна

Пригоди Олеся-непосидька

Казка

1

В дуже-дуже гарнім місті
А, можливо, й у селі,
Де річки й озера чисті,
Прямо посеред Землі,
Як на глобус подивитись,
У красі лісів, полів...
Ви б могли з тим хлопцем стрітись,
Бо він саме там і жив.
Непосидьком його звали
Не тому, що не сидів,
А тому, що як прохали,
Справу завершить не вмів.
Зразу з місця він зривався,
Все кидав, кудись ішов,
Ще й на меблі натикався,
Коли нісся стрімголов.
Він за все нараз хапався:
Їв, читав і танцював.
Все зробити намагався,
Та нічого не встигав.
Не хотів він посидіти,
Щось одне робить не вмів.
І нема де правди діти —
Непосидьком хлопчик жив.
Так його тут і прозвали:
Непосидько — це Олесь!
Всі про хлопчика все знали,
Ну, а він носився десь!
Біг кудись і метушився,
Щось хотів і сам не знав.
Він сяк-так у школі вчився,
Від роботи утікав
Не тому, що був лінивий
(Він не знав цього слівця!) —
Починав усе сміливо
Й не доводив до кінця.
Непосидько був, та й годі,
Що тут більше говорить?
Кажуть про таких в народі:
«Сам не зна, куди біжить»
Починає три роботи,
До кінця не доведе.
Хоч одну б скінчив, та що ти.
Вже його й нема ніде!
Знов за три роботи взявся,
За хвилину кинув все!
І кудись побіг-погнався...
І куди його несе?

2

Так було і в цю суботу.
Він книжки свої шпурнув.
Знов задумав три роботи...
Кинув все, а сам шугнув
Через поле, через річку
В ліс, що піснею співав,
На галяву невеличку
Й за деревами пропав!
Непосидька не шукали:
Знали, що не віднайти.
І не думали, й не знали,
Що Олесь за три версти...
Тільки аж як ніч настала,
Всі шукати почали.
В хату зірка заглядала,
Люди в темний ліс пішли —
Цілу ніч його шукали
І світили ліхтарі,
Зорі їм допомагали,
Що світилися вгорі.
Не змогли знайти хлопчину,
Мов крізь землю Лесь упав.
І не знав ніхто причину,
Через що Олесь пропав.
Та не будем забігати:
Казка зійде нанівець,
І не треба заглядати
У самісінький кінець.

3

То ж спочатку наша мова:
Непосидько в ліс летить!
Пригадаємо до слова,
Що збирався він робить:
Із калиноньки сопілку
Вирізати він спішив.
Ще для вудки зрізать гілку —
Ніж з собою прихопив.
Ще коріння з викрутасом,
Схоже чимсь на чортеня,
Зможе вирізать тим часом,
Що стирчало коло пня.
Вуса йому підмалює,
Є чудова борода,
Всіх у класі він здивує,
Скажуть всі: — «Оце-то, да!»
Та до пня він добереться,
А калина ось стоїть!
Зараз-зараз він зіпнеться,
Зріже гілочку умить...
Тут би трохи потрудитись,
Щоб калину не зламать,
Не спішити, придивитись.
Та ж нема терпіння ждать!
Косо-криво аби живо
Ріже він, а ліс шумить...
Ще й лама нетерпеливо,
Бо скоріш йому кортить!
Наламав — і вийшли дрова!
Кущ пропав, свистка нема,
І калинонька чудова
Дуже зранена сама.
А Олесь махнув рукою,
Зрізать вудочку спішить.
Зрізав, кинув за водою,
До пенька мерщій біжить.
Біля пня — криве коріння,
Майже справжнє чортеня,
От і рве Олесь пагіння,
Риє землю біля пня.
Тягне корінь — сил немає,
Корінь вперся і стоїть,
А тоді як заволає,
Як плигне на Леся вмить!
І хлопчині прямо в очі,
Рве волосся і рукав,
Розірвати зовсім хоче...
З переляку Лесь упав.
А на ньому ж не коріння —
Щось живе, страшне сидить.
Справді, бісове створіння
Учепилось і кричить!
— Що? Прийшов наш ліс псувати?
Нищиш все і трощиш ти?
А твоя казала мати,
Що найгірші ми, чорти!
Поламав калину нащо
Ще й ліщину загубив?
І до нас добравсь, ледащо,
Сам нічого не зробив!
А ні вудки, ні сопілки,
Все понищив без пуття,
Попсував чудові гілки
І позбавив їх життя.
А тому для тебе муку
Я придумаю таку:
Візьмеш ніж негайно в руку
І сопілочку дзвінку
Зробиш з гілочок калини,
Що нарізав і жбурнув.
Знайдеш пагінець ліщини,
Що для вудочки скубнув.
Зробиш гарні, дивні речі
І покажеш їх мені!
А як ні!!! Котел, до речі,
Закипає на вогні!..

4

Лесь не дихав з переляку,
Очі витріщив, лежав...
Добре вислухав чортяку,
Ледь живий з землі устав.
Вудка Лесику — не штука!
Він умить. А волосінь?
Серце, ніби молот, стука,
Та вгорі метнулась тінь!
Це Павук! Як блюдця, очі
Дивляться униз згори,
Помогти Олесю хоче,
Скинув нитку: «На, бери!»
Лесь не знає, що й казати,
Павутинку вдячно взяв,
Та не треба поспішати...
Він спокійно прив’язав.
А гачка він мав в кишені
(Все на світі там носив),
Ніби фокусник на сцені,
Все до вудки приробив!
Чорту здав, щоб на заваді
Він у хлопця не стояв. —
Чортенята будуть раді, —
Усміхнувшись, Чорт сказав.
Віддалік стоїть калина,
Лесь до неї причвалав.
Став наш хлопчик на коліна,
Гілочки всі позбирав,
Сів на пень і зажурився:
Як сопілку ту зробить?
Потім раптом підхопився...
І застиг... Котел кипить!
Сів одразу майструвати,
Довго ніж в руках крутив,
Вибрав гілку і стругати
Все ж почав, хоч не хотів.
Не виходило нічого.
Лесь трудився, та дарма!
Ніби все простіш-простого,
А сопілочка — німа!
Лесик ніж бере у руку,
Все спочатку почина,
А в сопілці ані звука —
Не співа, мовчить вона!
Знов спочатку він майструє,
В Леся — кругом голова!
А сопілочка німує
І лежить, мов нежива.
От подумай! Ну й пригода!
Чорт гілки в вогонь гребе...
Раптом стало Лесю шкода
І калини, і себе!
День весняний догорає,
Лесь стурбований сидить,
Знов сопілка не співає,
Ніби скривджена, мовчить.
Не зробить сопілки, видно,
І старання всі дарма!
Раптом стало Лесю стидно,
Що майстерності нема.
Ну, хіба він ще й невдаха,
Щоб нічого не зробить?
І береться бідолаха
Знов сопілку оживить.
В котрий раз за ніж береться,
А сопілочка мовчить...
Може, зараз озоветься.
Соловейком зазвучить ?
Ніч сипнула в небо зорі,
Місяць сріблом світ залив,
Вітер грає на просторі...
Лесь сопілочку зробив!
Але Чорт не дав заграти,
Наказав схід сонця ждать:
Чортенятам треба ж спати.
Сну не можна порушать!
Била Лесика тривога:
— А якщо не зазвучить?
Він тепер хотів одного:
Сонце співом розбудить!
І як Чорт пішов по дрова,
Лесь до рук сопілку взяв,
Пісню ніжну і чудову
Він на цілий ліс заграв!
Соловейко заливався,
Із сопілкою співав.
Перший промінь прокидався,
Ніч із лісу проганяв.
Чорт до вогнища спізнився:
Лесик сонце розбудив!
Чорт од пісні просльозився:
— Ти сопілочку зробив!
Аж мені тепер цікаво:
Перший раз за все життя
Ти зробив хорошу справу
І завершив до пуття!
Відпустити тебе можна:
Добре діло ти зробив!
Але думка є тривожна:
Ти тепер хоч зрозумів?
Та тебе шукає мати,
Батько теж з лиця упав...
Треба, хлопче, пам’ятати:
Щоб ти ще до рук не брав,
Заверши почате діло,
Щоб не брався ти робить,
Лиш тоді завжди сміливо
Ти у світі будеш жить.
Вмій в житті усе робити,
Не спіши, не метушись.
Слід одне щось завершити,
Потім за друге берись! —
Ой, спасибі за науку,
Ти мені так допоміг! —
Лесь подав Чортяці руку
І на стежечку побіг.
Усміхнувся вслід Чортяка...
Цвів букет нового дня,
І лежала кореняка,
Ніби чортик, біля пня.
А Олесь побіг додому,
Щоб сопілку показать,
Бо ж хотілося малому
Дуже гарним хлопцем стать!
Все скінчилось мирно й тихо
(Я тоді у них була),
Всіх дітей минуло лихо
І акація цвіла.
Там Олесика всі знають,
Дуже гарно всі живуть,
Хлопця дуже поважають
Й Непосидьком вже не звуть.
Бо тепер він все встигає,
Має руки золоті,
На сопілочці він грає,
Майстром стане у житті.

Пам’ятайте, любі діти,
Труд вам дуже до лиця!
Як беретесь щось робити,
То доводьте до кінця!

Відгуки

Social comments Cackle