Вірш цей поки ще не казка,
Він про ввічливі слова.
Тож послухайте, будь ласка,
Хоч ця тема не нова.

Це підказкою вам буде,
Як дороговказ в путі...
Ці слова вживають люди
В повсякденному житті.

І без них не обійтися —
День і ніч вони звучать.
То ж і ти мерщій берися
Ці слова запам’ятать.

«Добрий день!» — до мами й тата,
До сусідів говори,
До сестрички, і до брата,
І до друзів у дворі.

«Добрий ранок!», «Добрий вечір!»
Є до кожної пори!
А слова такі, до речі,
Усміхнувшись, говори.

Людям в очі подивися,
Ніжно й лагідно скажи,
Старшим злегка поклонися,
А тоді собі біжи!

Крім вітання-побажання
Інші ще запам’ятай
І від ранку до смеркання
В мові повсякчас вживай.

«Дякую вам!» і «Спасибі!»,
А без них, ну, як нам жить?
Ще коли дитя в колибі,
Немовлятко мама вчить

Чемно «Дякую!» казати,
«До побачення!», «Па-па!».
Слів хороших є багато —
На них мова не скупа.

І «Пробачте!», «Вибачайте!»
«Перепрошую!» є в нас,
І «Будь ласка!» всі вживайте,
Бо ж своє на кожен час!

Ці слова дорослі знають
Їх вживають кожен раз.
Ну а діти їх вивчають —
Чемні діточки у нас.

Згодом це ввійде у звичку,
У характер перейде.
Ці слова, як рукавичку.
Ви не згубите ніде!

І не треба їх носити,
Хоч мов пух вони легкі.
А без них не можна жити,
Бо важливі всі такі!

В школі вчитель їх навчає,
Вдома мама з татом вчить.
Але часом так буває,
Що слова зникають вмить.

Може, хтось їх викрадає
Із дитячих голівок?
Може, й так, ніхто не знає,
Але точно — це не Вовк!

У Вовчиська мова власна,
У Лисички — теж своя.
У Ведмедика — прекрасна,
Інша мова в солов’я!

Наші звірі їх не крали,
І не брали їх слони.
Крокодили не хватали...
Де ж діваються вони?

Значить, діти забували,
Не хотіли їх вживать.
От слова без діл лежали
Та й набридло їм лежать.

Раз їх діти не любили,
То знялись кудись вони,
Не простившись, полетіли
Із дитячої вини...

А тепер ідем до казки
Швидко і без перешкод,
В дивний світ від зла до ласки,
У чарівний світ пригод.

Це було не за морями,
Серед степу чи лісів —
В ріднім краю, десь між нами,
Той нечемний хлопчик жив.

Він уже ходив до школи,
Так чи сяк уроки вчив,
Але чемних слів ніколи
У житті не говорив.

Вчитель вчити намагався,
Переконував щодень,
Довести йому старався,
Але той мовчав, як пень.

А коли вертавсь додому,
От тоді вже не мовчав
Лайку брудну та знайому
Він услід усім кричав.

Дітям прізвиська лайливі
Він придумував усім.
І дівчатка нещасливі
У сльозах ішли у дім.

Хлопчаки складні стосунки
Виясняли, хто як міг,
Та шукали порятунку
Враз від дужих стусанів.

Він і старших не боявся —
Лайку всім услід кричав,
Бився, дряпався, кусався
І скоріше утікав.

Шибеником ріс, та й годі,
І нікчемою він був.
Кажуть про таких в народі:
«Бур’янець в голівці гув!»

Хлопець ще стріляв з рогатки
У невинних пташенят
І топтав сусідам грядки,
Рвав і нищив все підряд.

І, здається, не боявся
Він нічого в світі цім:
Бився, лаявся, кривлявся,
Невдоволений усім.

Діти, вибачте, будь ласка,
Що затримую я вас,
Й це, звичайно, ще не казка,
Ще для казки прийде чає.

Хочу лише вам сказати,
Що між вас подібні є,
Ви їх можете пізнати,
А ім’я у них своє.

І, можливо, їх спіткає
Теж пригода, та своя.
Хлопця я не називаю,
Щоб не скривдити ім’я.

Під таким іменням жити
Можуть сотні хлопчаків.
Головне — добро творити
У житті щоб кожен вмів.

А от наш герой і далі
Язиком пусте молов.
Але годі вже моралі —
Час для казки підійшов.

Ось і казка. Раз у свято
В парку грав оркестр «Вальсок»,
Тут зійшлось людей багато
Відпочить якийсь часок.

Діти бавились, гойдались
На качелях вгору-вниз...
Веселилися, сміялись...
Наш герой на дуба вліз.

Всім показував язика,
Щось вигукував, кричав...
Словом, мудрість невелика —
Так наш Хлопець святкував.

Діти, що під дубом грались,
Відійшли далеко вбік,
Знову бавились, сміялись,
Не зважали — кожен звик.

Він заліз ще трохи вище,
Злий язик ще щось верзе...
Та йому щось вітер свище,
Та на нього тінь повзе...

Але Хлопець не зважає,
Бубонить брудні слова.
Раптом хмара наповзає
Чорна-чорна і жива.

Хлопця чимсь холодним вкрила
Так, що спробуй ворухнись,
Губи міцно заліпила
Й понесла кудись увись.

Люди диву дивувались.
Але ж Хлопчика нема!
Відшукати силкувались —
І гукали, та дарма...

Хмара вихором гайнула,
Як якась химерна тінь,
І розтанула, майнула
В чистім небі голубім.

Ось така була пригода.
Що це все-таки було?
Людям Хлопця стало шкода —
Не тримали в серці зло.

Довго радились, дивились
В голубу небесну вись,
Та потроху вгомонились
І додому розійшлись.

Скоро люд весь догадався,
Що за всі оті діла
Хтось із Хлопцем поквитався —
Чорна Тінь його взяла.

Чорна Тінь — так сила зветься.
Що збирає всяке зло.
Що з ним робить? Їсть? Пасеться?
Хлопцеві не повезло.

Вдома дітям наказали
Слів страшних не говорить.
Чемних, мудрих слів навчали:
З ними легше в світі жить.

А тим часом наш Хлопчина
Землю сонячну лишив,
Як маленька порошина,
В чорнім космосі летів.

В щось затиснутий, сповитий,
І без руху, і без слів,
Страхом, горем-лихом вбитий
Сам-самісінький летів.

Швидко-швидко час минає.
Довго це було чи ні,
Та Хлопчина відчуває,
Що лежить він десь на дні.

Чорний морок, сіре небо
Ніби клаптик полотна.
Світло ж те, сказати треба,
Не сягало того дна.

Хлопчик наш поворушився,
Звісно, встати захотів,
Та не зміг — і так лишився,
Дуже змерз, аж задубів.

Треба вибратись нагору,
Але як? Цього не знав.
Пручавсь, пручавсь, хоч не скоро,
Але все ж на ноги встав.

Крок ступив, а темно всюди,
Під ногами слизота.
«Де тут можуть бути люди?» —
От задача непроста...

Треба вибратись угору.
Темно, слизько, страх бере.
До світанку ще не скоро,
Тут він, звісно, сам помре.

Довго він угору дерся:
Три години, може, й п’ять.
І на щось тверде зіперся —
Та не можна спочивать.

Треба гору подолати.
Чорний морок по кутках...
Буде сонечко вставати,
А тоді і згине страх.

Він не знав, що та місцина
Зачаклована була
Пропадала там людина
І без сонця, й без тепла.

Крок за кроком шлях долає,
Злий на цілий білий світ,
Тричі все це проклинає
У свої у дев’ять літ.

Але виліз на вершину.
Глядь — а яру і нема.
Ані гір — одна рівнина.
Що ж він дряпався дарма?

Що за фокуси творяться?
Хто це робить з ним таке?
Може, сни погані сняться?
От би в ліжечко м’яке!

Але ліжечка немає...
Де він є? Хотів би знать!
Він себе за ніс щипає,
Щоб з очей полуду знять.

Глянь — а одяг весь порвався,
Черевиків теж нема.
Хлопець так зачортихався,
А навкруг земля німа.

Він щосили став кричати
Ті слова, що так любив.
Але хтось гризе за п’яти!
Що такого він зробив?

Краще б йому помовчати,
Користь більшою б була,
Слів брутальних не кричати
Й не будити горя-зла.

Бо зчинився шум страшенний
І потроху наростав.
Чорний кокон здоровенний
Наближатися почав.

А за ним іще ватага:
Ніг нема, а тупотять.
Хлопця кинула відвага,
Що тут думать, що гадать?

Що робити бідоласі?
Все це суне, як мара.
Метушиться Хлопець в страсі —
Це не сон вже і не гра.

Що з ним? Де він? Що робити?
Він загине — це вже факт!
Треба щось заговорити,
Налагодити контакт.

Але як? І сів Хлопчина.
«Що його тепер робить?»
Бачить квіточка єдина
Пелюстками тріпотить.

Сіра-сіра вся бідняжка.
Теж від страху так тремтить,
Трохи схожа на ромашку
Й ніби хоче говорить.

Він нагнувсь, а що робити?
Все одно вже пропаде:
«Квітко, можеш говорити?
То скажи хоч, де я, де?»

Квіточка заговорила:
«Зло в твоєму серці й лінь.
І тебе занапастила
Чорна сила — Чорна Тінь!

І закинула, жбурнула
У космічну глибину,
Все одно, що проковтнула,
Сил позбавила і сну.

Бачиш, кокони навколо
Що є сили тупотять?
Їм не стать людьми ніколи,
Ти таким же мусиш стать.

А причину добре знаєш,
Бо в твоєму серці зло.
Злі слова ти промовляєш...» —
Й зникла, наче й не було.

Хлопець зблід, з лиця змінився.
Що ж, йому тут пропадать?
Він же трохи в школі вчився,
Значить, має пам’ятать.

Як то ввічливо сказати,
Та слова зникають вмить.
Доведеться пропадати:
Наближається та мить.

Все навколо почорніло,
Всюди крик такий стоїть!..
А ж у вухах задзвеніло,
Все життя пройшло за мить.

І страшнішого нічого
Він не бачив у житті —
Мову відняло у нього,
Закрутило в животі...

Він упав. І раптом квітка
З-під землі йому кричить,
Бідна квіточка-сирітка
Помогти йому спішить.

«Піднімайся, зараз можна
Врятуватися, давай!
Голова ще не порожня,
Хоч три слова пригадай!»

А навкруг усі кричали
Злі, брутальнії слова
Чарівні слова зникали,
І боліла голова.

І не міг він пригадати
Слів чарівних і живих,
Та, якщо тепер не встати,
Не згадати слів отих.

То... Зібрав останні сили,
Що у ньому ще були.
Чорні кокони завили,
Наближатись почали.

Це була б для них поразка!
Зло зростало і гуло...
«Зупиніться всі, будь ласка!
Я здолаю чорне зло!»

«Прошу, стійте, зупиніться,
Добрий день вам в добрий час!
Гляньте вгору, подивіться:
Сонечко летить до нас!»

Почало нараз світати,
Та з’явилась Чорна Тінь,
Стала сонце затуляти —
І розкрилася глибінь.

Кокони туди скакали,
Їх вкривала чорна мла,
Вони вили всі, волали...
Чорна Тінь до Хлопця йшла.

«Що? Рішив мене здолати?
Ти! Та мало каші з’їв!» —
І пішла душа у п’яти
І від Тіні, і від слів...

Тінь була така страшенна —
Ні сказать, ні описать!
На все небо здоровенна —
Може знищить, розірвать...

Хлопець дуже налякався,
Та лише єдину мить —
Ось тепер він здогадався,
Що повинен він зробить.

І звернувся шанобливо:
«Добрий день! Скажіть мені...»
Заметалась Тінь на диво
Так, неначе у вогні.

У провалля подалася
Та й закрилась на замок.
А натомість піднялася
Квітка синій васильок!

«Ой, спасибі, люба квітко,
Ти мене навчила жить!»
Піднялася квітка швидко
І дівчатком стала вмить.

«І тобі спасибі, Хлопче,
Бо мене ти врятував,
Дякую тобі охоче,
Ти ж бо Чорну Тінь прогнав!

А тепер біжи за мною,
Світить сонечко для нас.
Стежка ось попід горою,
Нам по ній тікати час.

За горою є ракета,
Сріблом-золотом горить.
Як не встигнем, то планета
Й Чорна Тінь не дасть нам жить.»

І вони щодуху мчали,
Обминали валуни,
Чарівні слова шептали,
Як молитву, вдвох вони.

От ракета. Поклонились:
«Ой, будь ласка, відчинись!»
Двері тихо прочинились —
І вони злетіли ввись!

Й сонце з ними полетіло
Швидко-швидко, бо воно
Тій планеті не світило
І не гріло все одно.

От сидять в ракеті діти,
Так стомились — сил нема.
Ні стояти, ні сидіти,
Ні лежати, та дарма!

Сон зморив, позасинали,
Бо ж замучились малі.
А ракета швидко мчала
До зеленої Землі!

І хоч діти міцно спали,
Та чарівнії слова
Губи їх і в сні шептали,
Пам’ятала голова.

Шлях далекий їм долати,
Вдаль ракета їх несе.
Стали діти розмовляти,
Як завжди, про те, про се...

Часу в них було багато
Для навчання й добрих справ.
Й те, що трапилось у свято,
Хлопець дівчинці сказав.

Дівчинка розповідала
Про свою пригоду теж.
Як на неї Тінь напала...
Вам цікаво знать, авжеж?

І як випаде нагода,
Я про те вам напишу.
Зараз інша жде пригода,
І про це сказать спішу.

Про планету Чорну мова
Піде зараз, в даний час,
Бо вона забрать готова
Злих, нечемних повсякчас.

А вже там що з ними буде,
Навіть страшно говорить!
Пропадають просто люди:
Хто за день, а хто за мить.

В темряві там всіх тримають,
Роблять з ними чудеса,
В чорний кокон сповивають —
І зникає вся краса.

Чорна Тінь усіх терзає,
Забирає розум в них.
На планеті не лунає
Добре слово, щирий сміх.

Ті, хто в кокони сповиті,
Більш не стануть вже людьми.
То були нечемні діти...
Слава Богу, що не ми.

І усе, що в них лишилось, —
Злі, брутальнії слова.
Зло у їхнє тіло в їлось...
От як у житті бува.

Ну а Хлопчику й Дівчатку
Надзвичайно повезло!
А тепер усе спочатку:
Не робіть комусь на зло,

Бо воно обов’язково
Злом обернеться для вас.
З добротою всім чудово,
З чемністю — у самий раз!

Слів вульгарних не тримайте,
Не вживайте в мові їх,
Чарівні слова вивчайте —
Й буде радість, буде сміх!

А ракета долетіла
Без пригод і перешкод,
І її Земля зустріла —
Веселивсь, радів народ!

Як було їм не радіти —
Йшла весна, усе цвіло!
Прилетіли чемні діти,
Привезли усім тепло!

Та ще й сонце гарне, дивне
Над Землею зацвіло.
Друге сонечко чарівне
Дарувало всім тепло.

Отже, діти, пам’ятайте,
Іншим теж: перекажіть:
Чарівні слова вживайте,
Чемність дуже бережіть!

Є два сонця над Землею,
Всім вони дають тепло!
Сонце, що горить зорею,
Щоб усе довкіл цвіло.

Друге сонце теж прекрасне,
А відгадка тут проста:
Сонце те, як зірка ясна, —
Це любов і доброта.

Промінь доброти й любові
В свому серці бережіть!
Будьте щирими у слові,
Добрими у світ ідіть!

Закінчилась казка-диво.
В ній були і сльози, й сміх.
Діти, ви живіть щасливо,
Без таких пригод страшних!